Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

- Важко в це повірити. Я ж тебе знаю... - перед очами чомусь, не його походеньки, а те як ми проводили час разом, у нашому ліжку. А з цим в нас проблем не було ніколи, навіть коли здавалося, що надзвичайно втомлені, якось все одно могли і хотіли розслабитися разом.

- Не думаю, що це та тема, в якій зараз варто копатися.

А я розумію, що його розповідь приходить до закінчення, і потрібно буде відповідати на те питання, заради якого він сюди прийшов. І хоча його одкровення трохи пролили світла на його вчинки, все ж я не впевнена, що хочу спробувати будувати з ним стосунки знову.

Я не впевнена у своїх почуттях, чи це не просто відголос минулого, що пам'ять дає про себе знати, і нагадує — он як відчувається кохання, щоб собі нагадала. Не впевнена, що пробачу його, що буду довіряти, і не чекати, коли знову піде, і нічого не пояснить.

І я боюся болю. Я не хочу знову переживати відчай і розпач, коли тебе зрадила твоя кохана людина.

Просто, на цей момент я перестала бачити в ньому ворога. Те, що він мені розповів, допомагає хоч трохи усе зрозуміти і пояснити. Звичайно зараз, коли час пройшов, я можу це прийняти. Обставини, його думки і дії, щодо того. Я не була на його місці. Але і він не був на моєму.

- Стас. - наважуюся поставити крапку в цьому діалозі, бо нас уже повело не туди. - Я вдячна тобі, що прояснив мені, чому так поступив. і я чесно намагаюся тебе зрозуміти. І вірю твоїм словам. Та я не впевнена, що можу відповісти тобі взаємністю.

- Не бійся, Аліна, кажи як є. В тебе є чоловік і ти не збираєшся з ним поривати, через примарне щастя зі мною.

О-у. Я і забула, що Плутар думає, що я зустрічаюсь із Богданом... Вже хотіла його поправити, та змовчала... 

Можливо, боягузливо. Та все ж є шанс, що Плутар відступиться, якщо буде думати, що я щаслива у відносинах з іншим. Він же казав, що не смів вмішуватися в моє життя. Може й тепер відступиться? 

Мовчанку він зрозумів, по своєму, хоча висновки зробив правильні.

- Не буду більше тебе відволікати. - підвівся і попрямував в коридор.

Я рушила за ним. На прощання кивнув мені, коли знаходився біля дверей. Відкрив їх і пішов. Зачинила двері на замок, та притулилась до них. Розум говорить, що усе зробила правильно. Та на душі так неспокійно, ніби, своїми руками викинула з неї усе саме дорогоцінне...

Дякую, що зі мною. Тисніть відстежувати, та діліться враженнями в коментах)))