Читати книгу - "Король у Жовтому"

— Я… Я буду, Тренте, просто існує вірогідність того, що я ніколи не зможу повернути тобі борг. Я бідний і…

— Та все ти повернеш! Якби я був лихварем, я б узяв твій талант як запоруку. Коли ти станеш багатим і відомим…

— Тренте, не починай…

— Гаразд. Годі клеїти дурня.

Він сипнув у гаманець з дюжину золотих монет і, сховавши його під матрац, усміхнувся Брейтові.

— Скільки тобі років? — спитав він.

— Шістнадцять.

Трент легко ляснув друга по плечу долонею.

— Мені двадцять два, а отже, я маю права опікуна, як тобі це відомо. Ти робитимеш так, як я скажу, допоки тобі не виповниться двадцять один.

— Сподіваюся, тоді облога закінчиться! — Брейт спробував пожартувати, але на благання їхніх сердець — скільки ще, Господи, скільки? — відгукнувся лише свист снаряда, що пошматував буряні хмари у грудневому вечірньому небі.

II

Вест стояв у проймі дверей будинку на вулиці Серпент і гучно горланив. Йому, мовляв, байдуже, подобається те Гартману чи ні, — він повчав, а не сперечався.

— І ти ще звеш себе американцем! — глумився він. — Саме пекло та Берлін переповнені такими от американцями! Приходиш увесь такий поважний до Колетти, з пакунками хліба та яловичини, з пляшкою червоного вина за тридцять франків і при цьому запевняєш, що не можеш пожертвувати один долар американському госпіталю чи фундації цивільної оборони, як це робить Брейт. А він ледь не помирає з голоду!

Гартман позадкував до бордюру, але Вест з насупленим, наче грозова хмара, обличчям не відступав.

— Не смій називати себе моїм земляком! — прогарчав він. — Та й художником теж. Художники не повзуть до їдалень громадського захисту, де, наче щурі, пожирають чужу їжу! І взагалі, слухай-но сюди, — він понизив голос, побачивши терзання Гартмана, — тобі краще триматися подалі від ельзаської пивниці та пихатих волоцюг, тамтешніх завсідників. Ти знаєш, що роблять у місті з тими, хто викликає підозру.

— Брешеш, собако! — крикнув Гартман і жбурнув пляшку просто у Вестове обличчя. Вест вчепився тому в горлянку й добряче струснув, приперши до глухої стіни.

— Тепер слухай мене уважно, — просичав він крізь стиснуті зуби. — Тебе вже підозрюють і, присягаюся, я теж вірю, що ти проплачений шпигун. Не моя справа виявляти таких паразитів, тож я не збираюся викривати тебе, але спробуй зрозуміти ось що. Ти не подобаєшся Колетті і зовсім не до вподоби мені, тому якщо я ще раз зустріну тебе на цій вулиці, з тобою може статися дещо прикре. А тепер геть звідси, огидний пруссак!

Гартман спромігся витягнути з кишені ножа, але Вест вибив зброю у нього з рук. Безпритульний, що спостерігав за цією сценою, вибухнув дзвінким сміхом, який рознісся безмовною вулицею. Тут і там повідчинялися вікна, з них визирали змучені обличчя людей, які намагалися побачити, що викликало сміх у зголоднілому місті.

— Ми перемогли? — припустив хтось.

— Поглянь на них! — крикнув Вест, поки Гартман підводився з тротуару. — Глянь на них, покидьку! Поглянь на всі ці обличчя! — Проте Гартман кинув на нього погрозливий погляд і пішов геть, не промовивши й слова. Трент, який з’явився з-за рогу вулиці, зацікавлено подивився на Веста. Той підняв ножа і кивнув на двері:

— Заходь, Феловбі нагорі.

— Що ти робив з цим ножем? — здивувався Феловбі, коли Трент і Вест увійшли до студії. Вест поглянув на свою поранену руку, яка все ще стискала ножа, й спокійно відповів:

— Випадково порізався, — після чого кинув його у закуток і змив з руки кров.

Феловбі, огрядний і лінивий, просто спостерігав за ним, але Трент, який здогадувався про те, як залагоджуються справи, з усмішкою підійшов до Феловбі.

— Слухай, нам треба перетерти, — мовив він.

— Перетерти? Сподіваюся, щось їстівне? Я зголоднів, — з показною зацікавленістю промовив Феловбі, але Трент, насупившись, звелів йому замовкнути.

— Скільки ти в мене позичав минулого тижня?

— Триста вісім франків, — відповів той смиренно.

— Де вони?

Феловбі почав щось плутано пояснювати, але Трентові урвався терпець:

— Я знаю, ти їх пустив на вітер, як завжди. Мені начхати, що ти робив до облоги. Мені відомо, що ти багатій і маєш право тринькати гроші, як тобі заманеться. Врешті-решт, то була не моя справа. Але тепер — моя, бо мені необхідно пильнувати за грошима, поки ти не дістанеш ще, а цього не станеться, допоки облога не закінчиться так чи інакше. Я добровільно ділюся тим, що маю, але не для того, щоб ти смітив цими грішми. Так, звісно, я розумію, що ти все повернеш, але питання не в цьому. Зрештою, на думку твоїх друзів, старий, тобі не завадить якийсь час утримуватись від плотських утіх. Ти надто зажерся у цьому прóклятому голодом місті скелетів!

— Я й справді доволі гладкий, — визнав він.

— То це правда, що в тебе обмаль грошей? — продовжував Трент.

— То є так, — позіхнув чоловік.

— А те смажене молочне порося, що на вулиці Сен-Оноре — воно ще там?

— Щ-що? — затинаючись перепитав Феловбі.

— О, я так і думав! Та я бачив тебе, коли ти стояв у захваті перед цим молочним поросям з дюжину разів!

Після чого, сміючись, він передав Феловбі капшук з двадцятьма франками і пішов допомагати Вестові, що перев’язував біля умивальника руку, кинувши наостанок:

— Якщо ти й це спустиш на розкоші, виживатимеш далі як сам зможеш.

Вест спромігся зробити на пов’язці вузлик і сказав:

— Пам’ятаєш, я залишив вас з Брейтом, аби віднести Колетті шматок курки?

— Курка! Боже правий! — простогнав Феловбі.

— Курка, — повторив Вест, насолоджуючись тугою в голосі Феловбі. — Я маю пояснити… дещо змінилося. Ми з Колетгою… вирішили одружитися.

— А що там з куркою? — пролепетав Феловбі.

— Та стули вже пельку! — розсміявся Трент і, підхопивши Веста під руку, попрямував до сходів.

— Бідолашна, — сказав Вест. — Уяви, ані скіпки палива на тиждень! А мені не казала, бо думала, що мені воно потрібне, аби завершити скульптуру з глини. Отакої! Почувши це, я розтрощив ту дурну глиняну німфу на шматки, а її рештки хай собі мерзнуть! — і, поміркувавши, додав:

— Не хочеш завітати до неї по дорозі додому і побажати їй bonsoir[90]? Помешкання номер 17.

— Звісно, — погодився Трент і вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Він зупинився на третьому поверсі, запалив сірника, перевірив номер на дверях і постукав.

— Це ти, Джордже? — двері прочинилися. — Ох, даруйте, месьє Джеку, я думала, то завітав месьє Вест, — вона густо почервоніла. — То ви вже чули! О, дуже дякую за побажання, ми безмежно кохаємо одне одного… Я