Читати книгу - "Король у Жовтому"

—  І що? — засміявся Трент.

— … і я дуже щаслива, — видихнула вона.

— Джордж — просто золото, — додав Трент, а потім весело запропонував:

— Приходьте сьогодні разом до нас на вечерю. Буде невеличке застілля — завтра у Сильвії fête[91]. Їй виповнюється дев’ятнадцять. Я вже запросив Торна, а Ґеналеки прийдуть зі своєю кузиною Оділь. Феловбі пообіцяв привести тільки себе.

Дівчина сором’язливо погодилась і попросила переказати купу найщиріших побажань Сильвії. Трент, у свою чергу, побажав їй на добраніч.

Він шпарко крокував, бо було дуже морозно. Перетнувши вулицю Луне, він опинився на вулиці Сени. Рання зимова ніч упала на місто, проте у чистому небі сяяли міріади зірок. Обстріл значно посилився — громові постріли прусських гармат перемежалися з потужним гуркотом з Мон-Валерієн[92].

Снаряди розтинали небо, залишаючи по собі хвости, наче падаючі зірки. Коли Трент озирнувся, снаряди із форту Іссі забарвили небо над горизонтом у червоне і синє. Північна фортеця палала, наче багаття.

— Добрі новини! — прокричав чоловік з бульвару Сен-Жермен. Мов на помах чарівничої палички, на вулицю висипали люди із заспаними очима, що тремтіли від холоду й балакали без угаву.

— Люди! — волав один. — Армія Луара!

— Ex, monvieux[93], нарешті вона прийшла! Я ж вам казав! Я ж вам казав! Сьогодні чи завтра, але я знав, що вона прийде!

— Це правда? Вони йдуть у наступ?

— О Боже, наступ! Заберуть мого сина!

— Кажуть, сигнали армії Луара буде видно з Пон-Нефа[94]!

Біля Трента крутилася дитина, що весь час повторювала:

— Мамо, мамусю, то завтра ми їстимемо білий хліб?

За нею стояв старий, що гойдався, склавши руки на грудях, і бурмотів, наче навіжений:

— Чи це правда? Хто чув новини? Чоботар з вулиці Бучі чув це від якогось чоловіка, якому розповів партизан, якому про це казав капітан національної гвардії.

Трент йшов за юрбою вулицею Сени до річки. Снаряди один за одним свистіли у повітрі. Гармати з Монмартру загурчали пострілами, до них приєдналися батареї з Монпарнасу.

— Хтось бачив сигнали армії Луара? — запитав Трент.

— Ми чекаємо на них, — почулося у відповідь.

Він поглянув на північ. Раптом у небесах виріс велетенський силует Тріумфальної арки, освітлений спалахом гармати. Гул пострілу рознісся над набережною, старий міст задрижав. Ще один спалах — і потужний вибух з боку командного пункту струснув міст, а потім бахнув увесь східний бастіон фортифікацій, випускаючи у повітря червоне полум’я.

— Хтось уже побачив сигнали? — знову запитав він.

— Ми чекаємо на них, — знову почулося у відповідь.

— Ага, чекаємо, — прошепотів чоловік з його спиною, — чекаємо, знесилені, зголоднілі, замерзлі — проте чекаємо. Наступ? Вони з радістю наступатимуть. Голодування? Вони голодуватимуть. У них немає часу думати про капітуляцію. Хіба ж вони не герої, ці парижани? Скажіть мені, Тренте!

До натовпу підійшов хірург американського шпиталю і поглянув на поруччя мосту.

— Є новини, лікарю? — машинально спитав Трент.

— Новини? — перепитав лікар. — Не знаю жодних. У мене немає часу, аби дізнаватися про новини. Нащо тут зібралися всі ці люди?

— Кажуть, що армія Луара дала сигнал Мон-Валерієну.

— Бідолашні, — лікар глянув понад його головою. — У мене зараз стільки роботи, що не знаю, за що й хапатися. Після минулої вилазки роботи вистачило б на п’ятдесят госпіталів, і це з нашим невеличким корпусом. Завтра ще одна вилазка, і мені хочеться вірити, що ви, хлопці, дістанетесь до штабу. Нам можуть знадобитися добровольці. Як справи у мадам? — раптом запитав він.

— Добре, — відповів Трент, — але вона з кожним днем хвилюється все більше. Зараз я маю бути біля дружини.

— Подбайте про неї, — мовив лікар, а потім, окинувши швидким поглядом юрбу, додав: — Не можу гаяти часу. На добраніч! — і поквапився геть, бурмочучи «Бідолахи!»

Трент перехилився через парапет і подивився на чорні води річки, що вирували під арками. Швидка течія несла на гребенях хвиль якісь темні уламки. З важким скреготом бились вони об кам’яні опори мосту, переверталися й знов прямували у тенета темряви. Крига з Марни[95].

Поки він вдивлявся у воду, хтось поклав руку на його плече.

— Савтварку, привіт! — вигукнув він, обернувшись. — Ти обрав для прогулянки досить дивне місце!

— Тренте, маю тобі дещо сказати. Не залишайся тут. Не вір ув армію Луара, — з цими словами аташе американського представництва схопив Трента за руку і потягнув у бік Лувра.

— То це ще одна брехня? — розчаровано мовив Трент.

— Гірше. Про це мені відомо з представництва, проте я не можу розголошувати інформації. Але я тут не для того. Щось трапилося цього вечора. Навідалися до ельзаської пивниці, арештували американця на ймення Гартман. Чув про такого?

— Чув про німця, який називає себе американцем. Так, його ім’я Гартман.

— Його арештували зо дві години тому. Збираються розстріляти.

— Що?!

— Звісно, наше представництво не може просто так дозволити їм розстріляти американця, але усі свідчення не на його користь.

— Він шпигун?

— Ну, документи, знайдені в його кімнаті, доволі компрометуючі. Окрім того, кажуть, що йому інкримінують шахрайство з громадським комітетом провізії. Він отримував харчі на п’ятдесятьох — не знаю, як йому це вдавалося. Стверджує, що він американський художник, тож нам у представництві доведеться із цим рахуватися. Мерзенна справа.

— Обдурювати людей в такий час — це більший злочин, ніж красти з церковних пожертв! — розлютився Трент. — Хай його розстріляють!

— Він громадянин США.

— О, звісно, — гірко промовив він. — Американське громадянство — це абсолютний привілей, коли кожний лупатий німець… — від злості він ледь не задихнувся.

Савтварк тепло потиснув йому руку.

— На жаль, ми відповідальні за це падло. Боюсь, тебе можуть викликати на суд, аби ти підтвердив його особистість американського художника, — тінь усмішки торкнулась обличчя дипломата, і він пішов геть уздовж набережної.

Трент подумки вилаявся і дістав свого годинника. Сьома година. «Сильвія вже непокоїться», — подумав він і поквапився назад до річки. Натовп усе ще юрмився на мосту, який раз за разом здригався від вибухів, — жалюгідне похмуре збіговисько, що серед ночі марно чекало сигналів армії Луара. Їхні серця билися в одному ритмі з пострілами гармат, їхні очі зблискували від кожного спалаху з бастіонів, їхня надія злітала з кожним випущеним снарядом.

Чорна хмара нависла над укріпленнями. Дим від гармат слався від небокраю до небокраю рваними пасмами, накриваючи куполи та шпилі міста імлою, притискаючи до тротуарів зірвані транспаранти, огортаючи дахи будинків, набережні, мости і саму річку пекельним туманом. Лише спалахи гармат розривали пелену диму, і тоді в просвітах угорі ставало видно бездонне чорне небо, всіяне зорями.

Він знову