Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

Отже, добре все, що добре закінчується. Нехай вони тепер мешкають не в приватному будиночку, що більше нагадував чи то дачу, чи то господарство святошинських «куркулів», нехай харчуються не з власного городу, а з близького базару. Нехай район розташування нової квартири більш гамірливий, а повітря тут більш загазоване. Зате звідси і їй, і Максику значно зручніше діставатися на роботу! Та й місце проживання у них престижне, що цілком відповідає самолюбству її синочка.

Тоді цікаво знати, що ж йому встигло «набриднути» в настільки чудовій квартирці, що його тут не влаштовує?! Не знаючи, що відповісти, Тося мовчала. Отож не витримавши, Максик заговорив першим:

– Знаєш, мамо, я б тебе попросив подумати, як би нам з тобою перебратися жити до США. А як тобі неохота переїжджати, то хоча б мене…

– Як?! Як ти сказав?!

Тепер вона боялася повірити в почуте, тому зневажливо посміхнувшись, Максик продовжив розвивати свою думку:

– А ти думала, з чого б це я продовжував сидіти з тобою на кухні, отримавши нарешті бутери на сьогоднішній обід? А для того я й затримався, щоб повідомити тобі: осточортів мені тутешній бордельєр! Все, годі вже з мене! Й якщо ти сама не здатна второпати, що твого синочка конче треба врятувати від того жахіття, що тут коїться, тоді я заявляю тобі це прямо, без жодних дурнуватих натяків і недомовок.

Оскільки ж Тося лише очима лупала, синочок спитав наполегливо:

– Ну то як, мамуню, я достатньо відверто висловився, чи мені тобі треба все спочатку повторити?

– Достатньо відверто, так, – нарешті кивнула вона. – Але чому, Максику?.. Чому?! От я не розумію…

– Бо Україна – це дупа світу, мамо! До речі, смішний анекдот про дупу знаю… Ти ж у мене медицина, ти ж мусиш знати, як у чоловіка задній прохід називається? АНУС! А у жінки задній прохід як називається?.. БОНУС! Типу що вона туди дає, щоб чоловіка за слухняність заохотити!..

Максик розгнуздано зареготав, тоді як Тося гидливо скривилася:

– Й не соромно тобі, паскуднику, подібні речі рідній матері казати?!

– А тобі, мамо моя рідна, хіба не соромно єдиного синочка в дупі світу тримати?! А я, може, не хочу в дупі сидіти, мені тут тісно і смердить огидно! Я хочу жити, як живуть цивілізовані люди в цивілізованій країні. Ти знаєш щось краще, ніж США?! Я не знаю, тому подбай, будь ласка, про…

– Максику, стривай… Якщо ти хочеш їхати, то будь ласка. Старайся, синку, я тобі в усьому допоможу.

– Я, між іншим, працюю, – заявив він високомірно.

– Я працюю також, – парирувала Тося.

– Х-ха-а!.. Скільки там тобі лишилося?! Років три чи там п’ять.

– Синочку… Ти що, не пам’ятаєш, з якого року твоя мама?!

– Я не зобов’язаний це пам’ятати. У тебе в паспорті написано, з якого ти року. Свій рік народження я також не пам’ятаю, до речі. Й нічого, живий.

Це було правдою, тому вона промовчала з сумним виглядом.

– От бачиш, мамо… Ми сперечаємося ні про що, тому давай-но на цьому будемо закруглятися: ти придумуєш спосіб, як вивезти твого любого синочка з цієї дупи світу?! Самого або з тобою – байдуже. Можна спочатку мене евакуювати звідси, потім я тебе заберу до себе – давай зробимо так! І тоді піклуватимусь про тебе на новому Пе-еМ-Же!..

– Ох, Максику, Максику! Життя ж тільки налагоджуватися почало…

– Що-о-о?! У нас тут всякі різні дупутати з трибуни заявляють: мовляв, давайте розберемося, хто має право їсти український хліб, а хто не має – це ж фашизм, мамуню, це справжній фашизм! Чи ти вважаєш це нормальним?!

– Я не вважаю, ні в якому разі не вважаю. Але…

– А от цими днями всякі показушники, типу такого, третю річницю якоїсь сраної незалежності відсвяткували. Незалежності від кого?!

– Від Радянського Союзу…

– … якого просто нема! Не можна бути незалежним від того, що не існує. Це вже не незалежність… це я не знаю, як назвати цей цирк!.. Ти хоч би сама в неї віриш, в незалежність тую?!

– Я не знаю, в що й вірити, Максику, – Тося раптом звела на сина очі. – Я ж у госпіталі СБУ працюю. Раніше це був госпіталь Комітету держбезпеки, єдиного на весь СРСР. То я все не можу второпати: наше СБУ тепер що – ворог цього російського КДБ… Як там його?! Весь час от забуваю, а спитати боюся: а раптом не так зрозуміють, а раптом звільнять?..

– От бачиш, мамо! Ти боїшся тих, з ким багато років працюєш. Не знаєш, чого від них чекати. А ця історія з нашим будинком на Каблукова…

– Максику, не треба!

– Я там був, я бачив, що будується на місці нашої старої розвалюхи…

– Максику, стули пельку!

Ох, дарма вона розповіла синові всю правду про те, що сталося! Ох, дарма… Хай би знав не більше, ніж попервах.

– Але ж, мамо… Якщо ти працюєш у певному відомстві, а потім люди з твого ж відомства починають виганяти тебе з твого ж будинку!.. Та це якийсь Дикий Захід США сто років тому, чесне слово! Добре, що вони хоча б…

– Максику, це була звичайна помилка, – терпляче пояснила Тося. – Вони не знали, де я працюю. Не знали, що все можна вирішити тихо-мирно, через моє начальство. Помилки й накладки стаються скрізь. Добре, що в підсумку переді мною вибачилися, оцю квартирку допомогли придбати з доплатою в обмін на наш будиночок з ділянкою. Єдине, що Чучку шкода: як вона мучилася, бідолашненька, з перебитим хребтом!.. Як же я її любила!..

– Не розкисай. Ось тобі, витри очі, – синочок підхопив верхню серветку з пачки, тицьнув її матері. – Коротше, мамунечко… Дивуюсь я тобі! З тобою зіграли в «доброго мента і злого мента», обвели довкола пальця…

– Вибачилися переді мною за помилку! І квартирку цю з доплатою…

– «Добрий мент», ага! Володя Шарапов. Пхе!..

– Синку!..

– А як тебе випхали колінкою під зад мої дідо з бабою – батьки мого тата?! Це ж сволота ні мене не визнала, ані тебе!.. Ох, мамуню, мамуню… І після такого ти кажеш, що Україна – це не дупа світу?! Та облиш!..

– Але ж як би там моє життя склалося, а ти ж вивчився, на кого хотів – на закрійника! Й у тебе зараз кар’єра складається вкрай вдало. То навіщо?..

– Кар’єра вдало складається?! Пхе!.. Весь haute couture[42] шиється на Заході! Все prêt-à-porter[43] – теж на