Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

І вже широким кроком збігаючи вниз по східцях, додав:

– А те, що я повернувся… То ти не переживай! Я тричі плюнув через ліве плече, отож все у нас із Лією в дорозі буде гаразд.

Будинок по вул. Червоноармійській, № 114, Київ, кінець серпня 1994 року

– Мамо, давай-но поквапся, бо я запізнюся на роботу.

– Ой, Максику, облиш! Від того, що ти запізнишся у своє ательє, Земля з небесної осі не зістрибне, ніякої особливої світової катастрофи не станеться.

– І тим не менш, давай-но ворушися швидше.

– Ма-а-акси-ку-у-у… ти як з рідною матір’ю розмовляєш, паскудник ти малий, такий-сякий, га?!

Від розпачу у Тосі навіть руки опустилися, кухонний ніж вислизнув з правої долоні на стільницю, забруднивши її слідами вершкового масла. А паскудник-синок зміряв її здивованим поглядом і мовив крізь губу:

– Слухай сюди, мамуню… Якщо ти працюєш у своєму есбеушному шпиталі, а я – в ательє пошиття одягу, то це ще не означає, що твоя робота більш важлива од моєї. Бо якби не ти і не твоя робота, люди би попередохли, я це розумію, що воно десь так і є. Але з іншого боку, якби не я і не моя робота, то люди б ходили…

І зробивши крихітну паузу, він радісно скрикнув:

– Голими! Голими б ходили люди, якби не я… і робота не моя! Так що давай, мамуню, масти мені бутери хутко!..

Розуміючи, що і справді затримує сина, Тося підхопила ніж і продовжила робити канапки. Вони мали бути особливими, дуже особливими!.. Спочатку нарізалося шість кавалків особливої білої булки «з зернятками» – тільки «той самий сорт» і купленої в тому самому спецмагазині, який одного разу показав їй Максик, і ніяка інакше заміна не допускалася. Потім треба було намастити на булку масло міжнародної фірми «Rama», яке синулька чомусь називав «спредом» і яке купувалося в іншому спеціальному магазині… причому тільки в яскравій жовто-золотавій пластиковій ванночці!.. Заміна знов-таки не допускалася, хоча, як на смак Тосі, той «спред» був огидним. Зате престижним – принаймні з точки зору колег її Максика.

Але найбільша, найпильніша увага приділялася останньому шару канапок! Бо це мала бути тільки шинка спеціальної – «середньої прокопченості» й неодмінно «з прожилками», та ще й порізана акуратними скибочками по два міліметри завтовшки, щоб м’ясо «вигравало на просвіт» біло-рожевими тонами. Максимум, на що дозволялося замінювати шинку – то це на червону рибу, причому на будь-яку: тут вже допускалася і форель, і кета, і горбуша, і лосось. Але тільки щоб не на палтус! Бо палтус – це тьху, це тільки для тих, хто хоче здаватися успішним!.. І звісно ж, не дозволялася підміна шинки ні на ошийок, ані на грудинку: це теж було тьху, теж тільки для тих, хто видає успіх…

Як резерв у холодильнику трималася невелика палка сирокопченої ковбаси. І знов-таки, боронь Боже робити Максикові канапки з ковбаскою частіше, ніж двічі на місяць!.. «Мамо, та зі мною ж ніхто не розмовлятиме навіть, якщо я їстиму в обід не ті бутери, що треба! Ти анітрохи не розумієшся на питаннях престижу», – відповідав синуля на всі обґрунтовані претензії Тосі.

Й додавав, що час від часу його канапками пригощається якась там Белусенька – дівчина, що перебуває «на довірі» у директора їхньої майстерні. Буцімто робить це вона аж ніяк не просто так, а перевіряючи якість харчування усіх закрійників. З подальшою доповіддю директорові про найменші помічені недоліки… А заходи при невідповідності канапок певним уявленням директора майстерні можуть бути жорсткими. Аж до звільнення.

Саме тому Максик неймовірно жахнувся, коли Тося одного разу запропонувала насмажити йому на обід домашніх котлеток. «Мамо ти моя, які ще котлетки?! Ти хоч розумієш, що пропонуєш?! Котлетки твої – це ФУ-У-У! Котлетки – це БЕ-Е-Е!.. Це гидота! На обід у нас всі їдять бутери зі спредом і з шинкою! Або з червоною рибкою!.. Єдине, що дозволяється додавати до шинки, – це скибочки зеленого огірочка, все інше – ФУ-У-У!..»

– Ну ось, тримай.

Тося простягнула синові його шість канапок, упакованих у спеціальний пластиковий контейнер, який Максик називав «бутербродницею» – теж предмет особливого престижу. І заразом – такий собі «контролер» маминих навичок з комплектування канапок: бо якщо нарізати хліб чи шинку (або червону рибку, як варіант) товстіше, ніж треба – до «бутербродниці» не вмістяться усі шість канапок! Або її кришка не закриється…

– Дякую, мамуню. Отак от краще, – кивнув синок, ховаючи «бутербродницю» до валізки-дипломата. Але сховавши – полишити їхню кухню не поспішав.

– Що таке, синочку, що сталося? Ти ж тільки-но…

– Так, знаю, – підтвердив він. – Але я тут довго думав і от…

«ДУМАВ?! Щось на мого хлопчика це не надто схоже», – здивувалася Тося. І справді, Максик неодноразово висловлювався в тому сенсі, що процес мислення шкодить здоров’ю та що жити треба з легким серцем і з головою, звільненою лише для позитивних емоцій, а не для обтяжливих думок. Як тут раптом… Цікаво, що такого сталося і над чим розмірковував синочок?..

– Ма-а-а, послухай… А тобі не набридло?

– А-а-а… що мені мало набриднути?

– Усе це?.. – він задер голову до стелі й повів очима з боку на бік.

Тося навіть трохи розгубилася. Звісно, їхня нинішня двокімнатна квартирка не йде ні в яке порівняння із втраченим батьківським будинком… Бо будинок – то є будинок, як не крути. Та й землиця там була своя, нехай хоч клаптик землиці… Але ж скільки на ньому росло!.. І все своє, все домашнє. Одне слово: хазяйство!..

З іншого ж боку, на цю квартирку їм гріх жалітися: нехай не центр Києва, але ж район престижний, буквально навпроти палацу «Україна»! При цьому будинок їхній трішки вигинається літерою «Г», і сама квартира та вхід у під’їзд були розташовані не на гамірливій велелюдній Червоноармійській, а на вулиці Тельмана[41]. Поверх – всього лише третій. До станції метро «Червоноармійська», торік перейменованої в «Палац “Україна”», – рукою подати. Володимирський ринок – ось він, у якійсь півсотні метрів… а може й менше. Не квартирка – «цукерочка»!.. Без допомоги керівництва Центрального госпіталю СБУ фіг би вона квартирку цю урвала.

Та й загалом, навряд чи та історія скінчилася б настільки вдало для них з Максиком. Звісно, у Тосі й дотепер серце кров’ю обливалося при згадці про страждання їхньої нещасної Чучки, але…