Читати книгу - "1793"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Минулий тиждень був дуже теплий, а зараз, здається, спекотний вал спадав. З архіпелагу насувалися темні хмари. Удалині ледь чутним гуркотом озивався грім.
У моїй торбі досі лежало те, що я вкрав у Гаґстрема. Вийняв свою злодійську здобич і підніс ближче до очей, щоб роздивитися у слабкому ранковому світлі, що ширилося зі сходу. То була скляна пляшечка. Всередині в якійсь рідині хвостом донизу плавала якась ящірка. Такі штуки були і в Гоффмана, майстер зберігав їх від гниття, опустивши в спирт. Зазвичай він не торкався своїх склянок і мені не дозволяв. Але ця тепер була моя. Ящірка була не якась звичайна. Тіло товсте, чорне й слизьке, через розтулені щелепи визирає роздвоєний язик. На спині блідо-жовті плямки, що складалися у химерний візерунок. Якоїсь миті мені здалося, що рептилія люто й докірливо дивиться на мене через скло своїми круглими чорними очицями. «Ти невдаха, Крістофере Бліксе. Украв мене, а навіть не знаєш, що далі зі мною робити». Я здер віск, який тримав корок пляшки, розмотав смужку тканини й відкоркував посудину. Цей сморід я добре знав — спирт. Але до цього знайомого запаху додавався ще якийсь тонкий гостро-солодкавий аромат. Схопив пальцями слизьке створіння у пляшці. Дотик до гладенької мертвої шкіри викликав у мене нервове тремтіння. Кинув трупик ящірки з гори, підніс пляшечку до вуст і випив усе до дна.
Алкоголь швидко розтікся моїми судинами. Я багато пив, люба сестро, особливо в місяці, які провів у столиці. Але ніколи я ще не відчував того, що охопило мене на тій горі. Я ніби вперше розплющив очі й побачив новий, інший світ, прихований поза нашим. Сонце ще не зійшло, тож червоному світлу не було звідки взятися, але все навколо було червоне, місто плавало в морі крові, а ще більше її витікало з кожних дверей, кожного вікна й текло вулицями. Перед моїми очима вставали з могил мертві. Кожен шматочок землі тут хоч раз за всю історію став місцем убивства, смерті від чуми чи поховання загиблих на війні. Вони піднімали свої руки, виповзали з-під бруківки. Одні руки були білі й чисті, як кості, інші — гнилі й вимочені у воді, ніби в утоплеників. Руки хиталися в різні боки, мацали, шукали, намагалися схопити живих.
Тут мене застала негода. Важкі краплі дощу падали на Стокгольм, шуміли на його дахах, плюскотіли в затоках і стікали з пагорбів. Удари грому глушили всі звуки навколо. Численні блискавки розпорювали небо, схоже на великого синьо-чорного жука зі складеними крилами. Це чудовисько ходило між будинками на своїх ногах — крижано-синіх блискавках. Може, оглядало будинки, як і я в Карлскруні 1790 року ходив від дверей до дверей, затуливши обличчя хустинкою і шукаючи жертв невідомої смертельної хвороби. Я йшов за запахом смерті до безживних кімнат, де покійники чекали у своїх ліжках, а сотні щурів, які вже відвикли боятися людей, нападали на кожного, хто насмілювався забрати їхню здобич.
Перед моїми очима мигтіли страшні картинки: вагітні жінки кричать біля могил і народжують крихітні трупики, що з материнського лона випадають просто в могилу, пуповина тягне за собою і матір, і їх одразу й закопують… З палаців на Корабельній набережній і численних маєтків висипають святково вбрані аристократи з гострими зубами, ловлять жебраків, безпритульних дітей, повій, слуг і служниць, регочучи, роздирають їх на шматки, жеруть і впиваються кров’ю, аж поки черева їхні не лускають, як перезрілі чиряки.
Це не вранішнє сонце червонило стокгольмські дахи, а пекельне полум’я.
Я бачив Емануеля Гоффмана — він вийшов з вогню з діркою, яку російське ядро прорвало в його тулубі, за ним тяглися нутрощі, голова висіла на зламаній шиї. Сліпими очима він роззирався навсібіч. «Де мої щипці, Крістофере? Де пилка? А йди-но сюди, зараз ти в мене одержиш! Кашлятимеш у мене кров’ю! Щоб ніколи не забув!»
Я прокинувся з диким болем у голові. Під дощем мене трусило, мов від лихоманки. А розбудив мене мій власний голос. Я лежав незрозуміло де в брудному ярку й без кінця повторював твоє ім’я.
8.
Коли я прийшов до Дюлітцового будинку втретє, мене впустили всередину. Попередні ночі двері прочинялися, визирало якесь обличчя, мені махали головою, двері зачинялися, а я йшов шукати собі прихисток на ніч. Наслідки випитого з професорової пляшечки відчувалися ще досі. Очевидно, ящірка випустила в рідину якісь сильні речовини, що впливали на мої відчуття. Коли я підводив погляд до зоряного неба, зразу все переверталося, і я дивився ніби не вгору, а вниз, у якесь провалля, де зірки танцювали химерний танець, від якого мене нудило.
Під час третього мого візиту на Чепмансґатан сталося те, чого я боявся. Двері відчинилися, громило в коридорі відійшов убік і махнув, щоб я зайшов. Невдовзі я знову був у тій самій кімнаті без вікон, де попереднього разу прийшов до тями. Те, що тепер не було стільця й простеленої ковдри, не дуже мене заспокоїло. Дюлітц сидів за столом, ніби з часу нашої останньої зустрічі й не підводився, тільки глянув на мене, коли я зайшов. На його обличчі заграли тіні, і на мить мені здалося, що з-під його губ визирають довгі ікла, на лобі пробиваються ріжки, а на пальцях ростуть пазурі. Я навіть протер очі, щоб відігнати це видіння. «Юний Бліксе. Вас дехто чекає». «Що зі мною буде?», — з тремтінням у голосі спитав я, чуючи, як моє серце гупає барабаном.
Дюлітц байдуже глянув на мене. «Вас продано, Бліксе. Усі ваші борги, як і ваше життя, переходять у власність покупця». — «Хто ж їх купив? Чого хоче від мене?» — «Хіба пекар питає, що покупці робитимуть з його хлібом? Чи м’ясник питає, що зроблять з його сосисками? Хтось з’їсть. Усе врешті-решт виконає своє призначення. Покупець може робити зі своїм придбанням, що йому заманеться. Так і з вами, Бліксе, — Дюлітц
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.