Читати книгу - "1793"

441
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "1793" автора Ніклас Натт-о-Даг. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 91
Перейти на сторінку:
Стокгольмом зійде сонце. Невідомо, яку долю для мене вибере той лихвар. Безцільно йшов вулицею Горнсґатан, аж поки вперся у пагорб Ансґаріеберґет. Вулиця порожня, тільки коли-не-коли якийсь п’яниця чи повія пройде попід мурами, повертаючись зі своїх нічних походеньок. Далі вулиця огинає пагорб. Я постояв перед кручею, що піднімається над Скіннарвікеном, і подерся нагору, ніби намагаючись втекти якомога далі від людського житла. З верхівки пагорба поглядом охопив весь Стокгольм, що розкинувся піді мною. Усе видно, від Гельґеандсгольмена до Норрмальма, далі до моста на Кунґсгольм, а там — стіни Серафа… І таке почуття вини мене охопило!.. Я безсило опустився на землю і застиг, обхопивши руками коліна й опустивши голову.

Минулий тиждень був дуже теплий, а зараз, здається, спекотний вал спадав. З архіпелагу насувалися темні хмари. Удалині ледь чутним гуркотом озивався грім.

У моїй торбі досі лежало те, що я вкрав у Гаґстрема. Вийняв свою злодійську здобич і підніс ближче до очей, щоб роздивитися у слабкому ранковому світлі, що ширилося зі сходу. То була скляна пляшечка. Всередині в якійсь рідині хвостом донизу плавала якась ящірка. Такі штуки були і в Гоффмана, майстер зберігав їх від гниття, опустивши в спирт. Зазвичай він не торкався своїх склянок і мені не дозволяв. Але ця тепер була моя. Ящірка була не якась звичайна. Тіло товсте, чорне й слизьке, через розтулені щелепи визирає роздвоєний язик. На спині блідо-жовті плямки, що складалися у химерний візерунок. Якоїсь миті мені здалося, що рептилія люто й докірливо дивиться на мене через скло своїми круглими чорними очицями. «Ти невдаха, Крістофере Бліксе. Украв мене, а навіть не знаєш, що далі зі мною робити». Я здер віск, який тримав корок пляшки, розмотав смужку тканини й відкоркував посудину. Цей сморід я добре знав — спирт. Але до цього знайомого запаху додавався ще якийсь тонкий гостро-солодкавий аромат. Схопив пальцями слизьке створіння у пляшці. Дотик до гладенької мертвої шкіри викликав у мене нервове тремтіння. Кинув трупик ящірки з гори, підніс пляшечку до вуст і випив усе до дна.

Алкоголь швидко розтікся моїми судинами. Я багато пив, люба сестро, особливо в місяці, які провів у столиці. Але ніколи я ще не відчував того, що охопило мене на тій горі. Я ніби вперше розплющив очі й побачив новий, інший світ, прихований поза нашим. Сонце ще не зійшло, тож червоному світлу не було звідки взятися, але все навколо було червоне, місто плавало в морі крові, а ще більше її витікало з кожних дверей, кожного вікна й текло вулицями. Перед моїми очима вставали з могил мертві. Кожен шматочок землі тут хоч раз за всю історію став місцем убивства, смерті від чуми чи поховання загиблих на війні. Вони піднімали свої руки, виповзали з-під бруківки. Одні руки були білі й чисті, як кості, інші — гнилі й вимочені у воді, ніби в утоплеників. Руки хиталися в різні боки, мацали, шукали, намагалися схопити живих.

Тут мене застала негода. Важкі краплі дощу падали на Стокгольм, шуміли на його дахах, плюскотіли в затоках і стікали з пагорбів. Удари грому глушили всі звуки навколо. Численні блискавки розпорювали небо, схоже на великого синьо-чорного жука зі складеними крилами. Це чудовисько ходило між будинками на своїх ногах — крижано-синіх блискавках. Може, оглядало будинки, як і я в Карлскруні 1790 року ходив від дверей до дверей, затуливши обличчя хустинкою і шукаючи жертв невідомої смертельної хвороби. Я йшов за запахом смерті до безживних кімнат, де покійники чекали у своїх ліжках, а сотні щурів, які вже відвикли боятися людей, нападали на кожного, хто насмілювався забрати їхню здобич.

Перед моїми очима мигтіли страшні картинки: вагітні жінки кричать біля могил і народжують крихітні трупики, що з материнського лона випадають просто в могилу, пуповина тягне за собою і матір, і їх одразу й закопують… З палаців на Корабельній набережній і численних маєтків висипають святково вбрані аристократи з гострими зубами, ловлять жебраків, безпритульних дітей, повій, слуг і служниць, регочучи, роздирають їх на шматки, жеруть і впиваються кров’ю, аж поки черева їхні не лускають, як перезрілі чиряки.

Це не вранішнє сонце червонило стокгольмські дахи, а пекельне полум’я.

Я бачив Емануеля Гоффмана — він вийшов з вогню з діркою, яку російське ядро прорвало в його тулубі, за ним тяглися нутрощі, голова висіла на зламаній шиї. Сліпими очима він роззирався навсібіч. «Де мої щипці, Крістофере? Де пилка? А йди-но сюди, зараз ти в мене одержиш! Кашлятимеш у мене кров’ю! Щоб ніколи не забув!»

Я прокинувся з диким болем у голові. Під дощем мене трусило, мов від лихоманки. А розбудив мене мій власний голос. Я лежав незрозуміло де в брудному ярку й без кінця повторював твоє ім’я.

8.

Коли я прийшов до Дюлітцового будинку втретє, мене впустили всередину. Попередні ночі двері прочинялися, визирало якесь обличчя, мені махали головою, двері зачинялися, а я йшов шукати собі прихисток на ніч. Наслідки випитого з професорової пляшечки відчувалися ще досі. Очевидно, ящірка випустила в рідину якісь сильні речовини, що впливали на мої відчуття. Коли я підводив погляд до зоряного неба, зразу все переверталося, і я дивився ніби не вгору, а вниз, у якесь провалля, де зірки танцювали химерний танець, від якого мене нудило.

Під час третього мого візиту на Чепмансґатан сталося те, чого я боявся. Двері відчинилися, громило в коридорі відійшов убік і махнув, щоб я зайшов. Невдовзі я знову був у тій самій кімнаті без вікон, де попереднього разу прийшов до тями. Те, що тепер не було стільця й простеленої ковдри, не дуже мене заспокоїло. Дюлітц сидів за столом, ніби з часу нашої останньої зустрічі й не підводився, тільки глянув на мене, коли я зайшов. На його обличчі заграли тіні, і на мить мені здалося, що з-під його губ визирають довгі ікла, на лобі пробиваються ріжки, а на пальцях ростуть пазурі. Я навіть протер очі, щоб відігнати це видіння. «Юний Бліксе. Вас дехто чекає». «Що зі мною буде?», — з тремтінням у голосі спитав я, чуючи, як моє серце гупає барабаном.

Дюлітц байдуже глянув на мене. «Вас продано, Бліксе. Усі ваші борги, як і ваше життя, переходять у власність покупця». — «Хто ж їх купив? Чого хоче від мене?» — «Хіба пекар питає, що покупці робитимуть з його хлібом? Чи м’ясник питає, що зроблять з його сосисками? Хтось з’їсть. Усе врешті-решт виконає своє призначення. Покупець може робити зі своїм придбанням, що йому заманеться. Так і з вами, Бліксе, — Дюлітц

1 ... 35 36 37 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1793"