Читати книгу - "1793"

Сходами спустився якийсь пан. Я не знаю, чи це професорова ящірка досі зі мною жартувала, але в мене все волосся стало дибки, навіть раніше, ніж я його побачив. Як тобі його описати? Він і не низький, і не високий, не старий і не молодий. Одяг, який він носив, колись точно був гарний і дорогий, але видно було, що власник про нього не дбає. Манжети на плащі потерті, нитки висоталися. На колись розкішному жилеті бракує кількох ґудзиків. Перуки немає, рідке волосся спадає нерівними пасмами. Він ще навіть нічого не зробив, нічого, що могло б налякати чи насторожити, але викликав у мене такий страх, якого я не міг пояснити.

Щось із ним було не так, я це відчував усім своїм єством. Він здавався абсолютно порожнім, ніби його тут і не було, ніби це взагалі було якесь мертве тіло, що з лише йому відомих причин вирішило не погоджуватися зі своєю мертвістю. Якесь моторошне створіння, що вдяглося людиною, але так і не змогло оволодіти тонкощами людської поведінки. Ніякого виразу на обличчі, немовби м’язи, що мають рухати кутики губ і піднімати брови, обрізали, і всі частини обличчя так і застигли непорушні.

Дюлітц привітав його кивком голови й вказав на мене. Чоловік повернувся до мене, але складалося враження, що мене не бачив. Дивився так, наче на моєму місці просто анічогісінько немає, і він вивчає кімнату або пляму на стіні позад мене. Коли заговорив — навіть голос його нічого не додавав до його портрету, не розкривав ніяких його відчуттів чи сподівань. Єдиною особливістю його мови було те, що він трохи затинався, мовби деякі звуки не хотіли сходити з його вуст, чіплялися всередині за все, за що могли, і змушували його зупинятися і підбирати якесь інше слово. «Тут уся сума в державних облігаціях, можете одержати за них риксдалери в банку чи деінде», — чоловік простягнув Дюлітцу конверт. Лихвар зламав печатку й перевірив. Очевидно, вміст конверта його задовольнив, бо Дюлітц кивнув і віддав покупцеві пакунок, у якому лежали всі мої векселі. Чоловік поклав його в кишеню плаща, без жодного слова повернувся до виходу й показав мені, щоб я ішов поперед нього. Я зняв шапку й став перед ним: «Мене звати Юган Крістофер Блікс…»

Мій новий господар повернувся і вперше глянув мені у вічі. Цього було достатньо, щоб я замовк. У його блідих очах, що здавалися мені занадто великими для такого обличчя, не було ні милосердя, ні співчуття, лише стримана ненависть, якої я ще ніколи не зустрічав. Ненависть, яку могла б відчувати безкрая пустеля до подорожніх, що посміли вторгнутись у її дюни, ненависть терпляча, як вічність, і впевнена у своїй перемозі. Я потупився, але відчував, що він і далі роздивляється мене. Ступив крок до мене — підійшов так близько, що я відчув його подих на своєму чолі, і хоч як я хотів відійти, не зміг навіть поворухнутися. Минуло чимало часу, перш ніж він знову заговорив. «Хтось випорожнив свій нічний горщик на вулиці, тут недалеко. Ліхтарі дуже погано освітлюють тротуар, і дорогою сюди я вступив просто в ту купку. Щойно. Я і не помітив, що сталося. А тут почув сморід. Ти не був би такий люб’язний очистити мій черевик?» Знову запала тиша, поки я думав, що робити. Зовсім поряд Дюлітц і його помічник спостерігали за цим дійством, але мій господар не звертав на них ніякої уваги. Я знову глянув на нього, зустрівся з його поглядом — і знову не побачив нічого, крім тих неживих очей. Він стояв і чекав. Я опустився на коліна, натягнув рукав сорочки на долоню, збираючись витерти ним черевик. Чоловік махнув головою: «Ні, не так». Спершу я навіть не зрозумів, чого він хоче. Хоч як я тягнувся до черевика, щоб витерти лайно, він тим самим байдужим голосом зупиняв мене: «Не так». Я перепробував усе, що міг придумати. Після всього я опустив голову до черевика, висолопив язика й почав злизувати — і цього разу він нічого не сказав. Він не рухався з місця, не підняв ноги, щоб мені було зручніше, а я повзав навколо нього, ледь стримуючи блювотні позиви й вилизуючи смердючий бруд. Я плакав і ковтав сльози, а він при цьому не показував ні задоволення моїм приниженням, ні роздратування через мої стогони й сльози. Наче мене й не існувало. Коли ж я закінчив і спробував звестися — зупинив мене: «Це не той черевик, який я мав на увазі». Я скорився і вичистив другий черевик. Без жодного слова чоловік знову показав рукою на вихід. Я підвівся і неслухняними ногами пішов по сходах.

На вулиці чекав екіпаж, запряжений четвіркою коней. Шкіряні фіранки закривали вікна. Візник зліз зі свого місця задати коням корму. Господар моїх боргів і мого життя показав, щоб я зайшов у екіпаж. Небагатослівний він був і з кучером. «Повертаємося». — «Тобто взагалі повертаємося? Пане, далеко ж. Невже ви не хочете десь зупинитися і перепочити?» — «Ні. Повертаємося, і ніде не зупинятися, ні в заїздах, ні в готелях». Візник щось пробурчав — я не розчув, що саме. Дзенькнули кілька разів монети, переходячи з рук у руки, мій власник сів навпроти мене, кучер клацнув язиком, змахнув батогом, і екіпаж рушив. Спустилися з пагорба до води, переїхали мостом через канал, далі Корабельною набережною.

Картинки міста змінювалися, я впізнавав у них місця, які бачив у своєму маячному сні на пагорбі, коли кров текла вулицями, а місто перетворилося на мисливські угіддя, де сильні й багаті пожирали всякого, хто ставав їм на дорозі. У світлі вуличних ліхтарів побачив Рікарда Сільвана — стояв біля стіни на вулиці, де продавали себе хлопчики й чоловіки. Мене він не помітив. У його очах більше не було нічого з того, що сяяло там раніше: ні веселого блиску, ні радості, ні захопленого ентузіазму чи хоч якоїсь вигадки. Усе це згасло, і залишилися тільки дві темні криниці відчаю. Погляд людини, чиє життя вже закінчилося, от тільки тіло ще ходить і легені дихають. Серце моє мало не розірвалося.

Через майже годину їзди ми дісталися північної застави і візник зупинився перед воротами з аркою, достатньо