Читати книгу - "Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм"

Коли Жанна вилетіла з власної ванни, як ошпарена, з величезними очима і пурпурними щоками, та видала “поїхали до вас!”, Тихін на мить застиг. А потім сприйняв то, як дар божий, і, схопивши свою головреда за руку, потяг її на вулицю. 

На вулиці, коли прохолодне повітря трохи привело жінку до тями, вона почала говорити. Правда, поки її потік свідомості Маєвський не розумів. 

“В моїй ванній! Тільки ж вісімнадцять! Вдвох! Та я не проти, що вдвох! Але… Він же дитина! А вона? А я? Як мені їм в очі дивитись?!”

Врешті, Тихону стало шкода колегу, і, по-дружньому пригорнувши її до себе і впустивши її холоднющі руки під свою розстебнуту куртку, він погладив її по спині. 

– Жанно, не знаю, що ти там побачила, але воно таких нервів не варте… – обережно почав. – Давай я викличу таксі та поїдемо до мене? 

– Ддавай! – почала вже замерзати Жанна, бо ж одягалась вона в ресторан, а не на прогулянку нічним прохолодним містом. 

В таксі вона сіла зовсім поряд з Тихоном. Вже не тікала від нього на іншу сторону сидіння, навпаки, наче шукала захисту та підтримки. 

Коли приїхали додому і Тихін відчинив двері своєї квартири, в якусь мить сам розгубився. Тут побувала не одна жінка, але перед жодною він не почувався таким розгубленим. Та ще й зараз, коли бажання приголубити, заспокоїти і захистити боролось з зовсім іншим бажанням. 

В квартирі Жанна нарешті зігрілась і, судячи по тому, як з легким жахом розглядала звичний Маєвському кавардак, навіть трішки прийшла до тями. 

– Роздягайся…тесь! – виправився Тихін, трохи  розгубившись від двозначності фрази. – Я увімкну обігрівач. Кава, чай? 

– Чай! – розгублено сказала Жанна і присіла на диван, обережно відсунувши стос з ноутбука, старого підручника кримінології і журнала про авто. Маєвський тільки скривився, та Жанні, здається, зараз було не до читання назв підручників. 

– Що ти там побачила врешті-решт? – вирішив розговорити її Тихін. 

– Сина… – несподівано “пішла на контакт” Жанна. 

– І? Раніше ти його не помічала вдома? 

– Він був не сам! 

– Ну так… скільки йому, вісімнадцять? Це ж нормально…

– Але я не очікувала! Він… у ванній…

– З дівчиною? 

– Ну звісно ж! Слава богу, не з хлопцем!

– Тьху ти. Ну тим більше з дівчиною! Радіти треба, син росте, розвивається. А якби навіть і з хлопцем – це його життя вже. Розумієш? 

– Його? Ну так, але… Я вісімнадцять років поряд, і…

– І свого власного життя в тебе не було, так? 

– Ні, робота он була, кар'єра!

– Це ще не показник. А життя було? 

– Ні… – якось по-дитячому склала руки Жанна. І всі відверті бажання Тихона тихенько і присоромлено заповзли в дальній куточок свідомості. Залишилось тільки одне, заспокоїти, зігріти. Захистити врешті-решт, бо ж за апломбом залізної леді ховається розгублена дитина. 

Після гарячого чаю,Тихін показав Жанні ванну, а тим часом, ледь знайшовши найменш пом’ятий комплект свіжої білизни, змінив її на своєму ліжку. Швидко поховав в шафу розкиданий одяг, знайшов свіжий рушник і повісив на стілець. 

– Ось, приготував тобі спальню. Сам посплю на дивані. 

– Тобі буде зручно? – розгублено закліпала довгими віями. 

– Звісно! Це ж моя квартира, мені тут будь-де зручно!

Коли Тихін вже виходив, причиняючи за собою двері, слова Жанни “Тихоне, я була про вас звсім іншої думки. Мені соромно, що я так помилялась”, змусили його посміхнутись. 

“Надобраніч!” – тихо відповів і подумав, що може й спідничка не знадобиться.

***

Тихін прокинувся на своєму дивані у вітальні. Зазвичай, коли він спав тут, то це було наслідком якоїсь з гулянок з Сашком, і голова гула, а навколи витав аромат вчорашнього випитого спиртного. 

Та сьогодні все було не так. Ніякого головного болю, а запах в квартирі – надзвичайно смачно-їстівний. Пахло омлетом і салатом. Востаннє таким ароматом Тихіна насолоджувався, коли приїздив до мами. 

А коли розкрив очі, то вже ладен був повірити, що мама приїхала до нього. У вітальні все прибрано, речі акуратно складені, пил на жалюзі стертий. 

Не вірячи своїм очам, Маєвський тихо прокрався на кухню. 

І завмер від подиву. 

На кухні, в його сорочці, біля плити стояла головред “Золотого пера” Жанна. В сковорідці (боже, коли ж її мили останній раз, і чи взагалі мили?) щось смачно шкварчало. А на тарілці лежало кілька грінок з беконом. 

Від цієї картини, а особливо від струнких ніжок Жанни з-під сорочки, в Тихона закрутилась голова. В якусь мить подумалось, що він спить і це просто сон. 

– Привіт! Вибачте, я тут трохи погосподарювала. Не звикла нічого не робити. Та й вже голодна. – помітила його Жанна і повернулась. Тонка прозора сорочка “світилась” і демонструвала темний комплект білизни під нею. Маєвський сковтнув і нервово потер лоба. Його жест Жанна зрозуміла по-своєму. 

– Ви ж теж голодні? Сідайте, я омлет вже готовий. 

– Не сяду! – врешті заговорив Тихін. – Доки не звернешся до мене на “ти”. 

– Це принципово? – Жанна криво посміхнулась.