Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Учора купила. Остогидло старе життя. От поприбирала трохи, попрала, пил повитирала. І кава розчинна набридла, купила заварну. Мороки трохи з нею, але вона того варта.

— Згодна! Хочеш змін у житті — почни із себе, — Тамара привітно всміхнулася до сестри.

— Так, я готуюся до змін на краще, — зізналася Галина. — Олежик телефонує мені щодня, — тішилася жінка. — Мені здається, ми поступово відновлюємо добрі стосунки.

— Я рада за вас. Правда!

— А ще я отримала лист, — продовжила Галина. — Так несподівано! Ніколи не здогадаєшся, від кого!

— Паперовий лист поштою?! — здивувалася Тома.

— Уяви собі!

— І від кого ж?

— Від людини, яка зникла з нашого життя ще у дев’яностих.

— Невже... Не може бути! Тітка Людмила обізвалася?! — Тамара ледь не вдавилась і закашлялася.

— Саме так! Ти пам’ятаєш, яка вона? Я вже й забула.

— Знаю, що зовні вона не була схожа на свою сестру Баулю, — пригадувала Тамара, наморщивши лоба. — А ще у неї не було мізинця на правій руці.

— І одного пальця на правій нозі! — додала сестра.

— Справді?! А я про це не пам’ятаю.

— Вона навіть не знає, що Баулі давно немає.

— Звісно. Стільки років відмовчувалась у тій своїй Італії. Та й нам не відомо, як склалося її життя.

— На, читай! — Галина дістала з-під скатертини на столі лист, подала сестрі.

Їхня тітка Людмила була незаміжня, коли загинула її племінниця. Уляна тоді дуже просила сестру взяти під опіку сиріт: Людмила була молодша за неї на шість років і не мала інвалідності. Тамара добре пам’ятала підслухану розмову, коли Бауля ледь не на колінах умовляла сестру взяти до себе дівчаток.

— Зрозумій, що я не покину їх, доки житиму, — переконувала Бауля, — але мені відмовлять в опікунській раді, бо я — інвалід, пенсія маленька та й квартира однокімнатна. Тобі це легше зробити, бо маєш свій будинок, працюєш.

— Свою частину батьківського будинку ти сама на мене переписала, — нагадала Людмила.

— Так! Я пішла на це заради тебе, тепер твоя черга допомогти мені.

— Я згодна допомагати тобі, сиротам — також, але взяти на себе відповідальність за них не можу!

— Людо, чому?! Це ж лише формальність! — умовляла сестру Бауля.

— Я ще особисте життя не влаштувала. Кому я буду потрібна з двома чужими дітьми?

— Ти тільки оформи, а я сама їх роститиму! Благаю тебе!

— Уляно, з тобою може що завгодно трапитися, не ображайся, це життя! І що тоді? Усе життя тягнути на собі чужих дітей?!

— Вони не зовсім чужі, в них тече наша кров!

— Уляно, я незабаром поїду з країни, вже маю покупців на будинок.

— Як... поїдеш? — Баулин голос затремтів.

— Через шлюбне агентство я познайомилася з удівцем з Італії, ми переписувалися, телефонували один одному, а тепер от перебираюся до нього, — розповіла Людмила.

— Ти з ним не зустрічалася, а вже продаєш житло?!

— Розумію, що ризикую, але залишитися старою дівою також не хочу.

Тамара запам’ятала, що тітка обіцяла надсилати кошти, але зробила це лише один раз. Оформити опікунство Баулі було нелегко, вона домоглася цього ціною всіх своїх скромних заощаджень. Тітка надіслала тільки один лист, у якому повідомляла, що живе зі своїм обранцем і в них усе добре. Також вона переказала гроші, які Бауля витратила на хабар для оформлення документів. Відтоді тітка не подавала про себе жодної звістки, тож її лист, що надійшов на стару адресу, став для сестер справжньою несподіванкою.

Із листа Тамара дізналася, що тітка зосталася вдовою, що дітей із чоловіком вони не нажили, а тепер вона збирається продати будинок в Італії та повернутися до рідного міста. «Мені вже шістдесят дев’ять, — писала тітка. — Дітей своїх не маю, тож стою перед вибором: або доживати на чужині самотньою, або повернутися на батьківщину, щоб коли прийде мій час, лягти в рідну землю». Тітка Людмила зізнавалася, що дуже жалкує про те, що відмовила сестрі взяти під опіку сиріт. «Люба сестричко, не знаю, чи є мені виправдання, чи немає, — зверталася жінка до своєї сестри. — Я навіть не знаю, як склалася твоя доля і доля дівчаток. Намагалася знайти собі виправдання і, поки був живий чоловік, ніби знаходила, а коли залишилася сама, то поклала руку на серце і зрозуміла, що мушу випросити в тебе, моя люба Улянко, і в дівчат прощення. Італія так і не змогла стати мені рідним домом, і, хоча найкращі свої роки я прожила тут, завжди неймовірно хотіла на батьківщину. Не знаю, чи отримаєш ти, моя сестричко, цього листа, чи живеш уже за іншою адресою, тому прошу того, кому потрапить до рук мій лист, передати його адресату. Якщо лист читає зараз Томочка або Галинка, то уклінно прошу у вас прощення. Приїду, знайду вас і допоможу, чим зможу. Також хочу вам повідомити, що я написала Улянці лише один лист і отримала від неї також єдиний лист. У ньому Улянка просить відкрити вам таємницю про вашого батька, але після її смерті та коли вам виповниться по сорок років. Наразі я не знаю, чи жива ще моя Улянка і чи говорила вона вам про батька, тож після приїзду розповім усе, що знаю. Обіймаю всіх, хто читає цей лист. Повернуся, коли знайдеться покупець на будинок».

— Отакої! — протягнула здивовано Тамара.

Вона ще раз перечитала останні речення листа й провела рукою по своєму плечу.

— Отож! — багатозначно похитала головою Галя.

— У мене мурахи побігли по шкірі!

— Я також не повірила своїм очам, коли прочитала. Невже ми й справді дізнаємося, хто наш батько?

— А ти б хотіла? — Тамара поклала лист на стіл, подивилася на сестру.

— Звісно, мені цікаво. Може, якийсь безхатько, то заберу до себе, відмию, буду годувати, — з іронією говорила Галина.

— Чому відразу безхатько? Може, він порядна людина.

— Порядна? Яка за життя жодного разу до дітей не навідалася?

— Нам навіть не відомо, чи він знає, що ми народилися, — задумливо промовила Тамара.

— Або знає, що у нього одна донька безрука, безнога, і соромиться?

— Галю, чому ти завжди про погане?

— А хіба я