Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Невже ми у свої немалі роки знайдемо батька, який нам зрадіє!

— Нічого, крім думки про стариганя, який ходить під себе і якого доведеться доглядати, мені на гадку чомусь не спадає.

— Жаль, що ми не знаємо, коли тітка приїде.

— А то що б? Оркестр для зустрічі замовили б? Томо, скажи відверто: ти її пробачила?

— Не впевнена, але треба вміти пробачати, — відповіла Тамара. — Коли образа надовго затримується в душі, то починає руйнувати її зсередини.

— Пробачати вміють лише сильні люди, а я не з таких, — зітхнула Галина.

Тамара обійняла сестру за плечі, пригорнула до себе.

— Галюню, ти — сильна. Справді. Я це знаю!

— Сильні жінки не втрачають своїх дітей, — стиха промовила Галина й додала: — А я втратила.

— У тебе є шанс його повернути.

— Я знаю, — сказала Галина.

Розділ 40

Від марудного копирсання у паперах слідчого Жировського відволік стукіт у двері кабінету.

— Відчинено! — гукнув він.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився довготелесий Олександр Анатолійович. Слідчий підвівся, привітався з колегою за руку.

— Чаю? Кави? — запитав Анатолій.

Дільничний відмовився.

— Мене щойно пригостили кавою, — пояснив чоловік і поцікавився, як просувається справа з маніяком.

— Буксує на місці, а не просувається, — Анатолій невесело всміхнувся.

— Я вже двічі ходив до будинку Миколи Залізничного, — ніби ненароком згадав Олександр Анатолійович.

Анатолій зметикував одразу, що досвідчений дільничний може знати про його візит до колишнього в’язня, який мешкає у провулку, де сталося вбивство. Промовчати — означало б викликати недовіру колеги. Слідчий знав про принциповість дільничного, як і про те, що той любив відкритість і ненавидів лицемірство.

— Я також туди навідувався, — зізнався Анатолій і помітив на обличчі чоловіка задоволений вираз.

— І як?

— Нікого не було вдома. Сусідка сказала, що Залізничий зі своєю співмешканкою тепер здебільшого проживають на дачі.

— Я хотів пробити адресу дачі Єлизавети Сироватки, але там сам дідько ногу зломить, — продовжив Олександр Анатолійович. — То користуються чужими ділянками за усною домовленістю, то продають і перепродують одне одному без належного оформлення документів...

— Рано чи пізно вони однаково з’являться у місті.

— Звісно! Може, зараз, коли задощило й поливати городину не треба, й повернуться. А в тебе зовсім нічого нового щодо тієї справи? — ще раз поцікавився дільничний.

— Нічогісінько!

— Слухай, Толю, а ти не намагався знайти хоча б якийсь зв’язок між підозрюваними та потерпілою?

— Ображаєте, Олександре Анатолійовичу! Це я зробив передусім, але, на жаль, підозрювані з потерпілою не мали ніяких зв’язків, навіть знайомі не були.

— Чи не залишилося щось поза увагою?

— Наприклад?

— Що ти дізнався про потерпілу? Який спосіб життя мала? Де бувала?

— Жінка купила хатину в нашому місті майже рік тому, після смерті свого єдиного сина. Вона не змогла зоставатися у своєму домі, тому змінила місце проживання. Тиха, проста жіночка, влаштувалася працювати прибиральницею у приватний стоматологічний кабінет, — пояснив Анатолій. — Пропрацювати встигла лише місяць, нічого дивного за нею там не помітили. Що ще?

— Сусідів опитав? Вони можуть знати набагато більше.

— Кілька разів ходив, але їх не було вдома. Судячи із достатку, сусіди поїхали на відпочинок — пора відпусток.

— Моя порада, синку, — доброзичливо промовив чоловік, — поспілкуйся із сусідами та з Миколою Залізничим.

— Дякую, Олександре Анатолійовичу, обов’язково з ними зустрінуся! — сказав слідчий і потиснув колезі руку.

Залишившись на самоті, Анатолій узявся обмірковувати поради колеги. Витягнути щось цікаве для справи із сусідів потерпілої слідчий не сподівався, але розмову з ними до уваги обов’язково візьме. Утім, його більше цікавив Микола Залізничий. Попри розуміння, що від таких людей, як Залізничий, можна чекати на що завгодно, для вбивства усе ж таки має бути мотив. Чому Залізничий убив жінку, яку до того жодного разу не зустрічав? Чи він її знав? Ця версія здавалася маловірогідною, бо від часу звільнення Микола й на крок не відступав від своєї співмешканки. Та й навіщо йому зважуватися на вбивство, коли мета останнього — не пограбування (жіночка поверталася з дачі, тож брати у неї було нічого).

Не довго думаючи, Анатолій замкнув кабінет і поїхав до будинку Єлизавети Сироватки. Тут він довго стукав у хвіртку, проте марно: ніхто не вийшов. Смикнувши за ручку вхідних дверей хати, слідчий переконався, що вдома нікого немає. Утім, для досвідченого ока слідчого не стало таємницею, що в хаті хтось був, бо на це красномовно вказувала фіранка на вікні, що виходило у двір: минулого разу її було рівно розправлено, наразі — відсунуто набік.

«Сусідка не зателефонувала мені», — зрозумів Анатолій.

Він помітив ту в її дворі й покликав.

— Не було їх! — одразу випалила жінка.

— А мені казали, що хтось приїздив, — зауважив чоловік.

— От і питайте тих, хто казав, а я нікого не бачила! — відрізала жінка. — Йдіть, чоловіче, собі з Богом і не заважайте! У мене коза недоєна!

Не бажаючи продовжувати розмову, жінка повернулася й демонстративно пішла за сарай, звідки долинало нетерпляче мекання кози. Анатолій розсердився на жінку й уже хотів було гукнути їй навздогін, що, мовляв, знає, що вона жене самогон, але передумав.

«Не поспішай псувати стосунки з людьми, — згадав він слова Олександра Анатолійовича, — це завжди встигнеш зробити».

Вирішивши, що сусідка ще може йому знадобитися, Анатолій попрямував до машини. До будинку Тамари було рукою подати. Чоловік сумував за нею, і хай як намагався відволіктися роботою, жінка не йшла з голови. Навіть попри образу на Тому за спілкування з тим клятим залицяльником. Анатолій вирішив заїхати до жінки та спробувати з’ясувати, що її пов’язує з Горником. Він вискочив із вузького провулку та звернув на Тамарину вулицю. Ще здалеку Анатолій помітив припаркований біля подвір’я чорний «джип» зі змієм на капоті. Чоловік пригальмував, силкуючись хоча би щось почути крізь відчинене вікно автівки з двору, але марно. Він ударив по педалі газу, подумки загнувши матюка. Анатолій почувався так, ніби об нього щойно витерли брудні ноги.

Розділ 41

Марина прокинулася і простягла руку — Слави в ліжку не було. Чарівний, майже казковий учорашній день плавно перейшов у не менш неймовірну ніч. Згадуючи її, Марині