Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

«Де ж він є?» — подумала жінка й нарешті розплющила очі.

На скляному столику Марина побачила букет польових квітів у низькій керамічній вазочці, біля нього — фрукти на тарілці й записку.

«Невже Славко кудись подався?» — подумала жінка та швидко підвелася. Вона не помилилася — чоловіка вдома вже не було, на столику лежала записка: «Кохана, мушу їхати у справах. Щойно звільнюся — зателефоную. Квіти нарвав не на подвір’ї, ходив збирати на луки. Цілую. Не сумуй!».

Марина визирнула у вікно — автівки Славка у дворі не було. Жінка прийняла душ, випила каву та вийшла надвір. Вона сіла на лавку в альтанці, помережаній густим виноградом, замислилася. Марина почувалася винною перед Тамарою, попри те, що нещодавно так лютилася на неї. Раптом згадалася маленька, з великими синіми очима Томочка, яка дивилася на світ розгублено й не розуміла, чому мами немає поруч. Маринине серце тоді краялося на клапті. Галина набагато легше пережила загибель матері, може, тому, що не була свідком трагедії, як-от Тома. До того ж порівняно із сестрою Тамара була більш чутливою та вразливою. Марині довелося стати Томі за матір, хоча повністю замінити рідну людину не може, звісно, ніхто. З роками Тамара ставала дедалі самостійнішою, а Марина поринула у свої сімейні клопоти: чоловік, народження донечки, чоловікова хвороба, його смерть, виховання самотужки власної дитини. Але навіть у найскрутніший час Марина не полишала Тамару. Із дбайливої хрещеної вона стала найкращою подругою. Тамара їй повністю довіряла, тож за період багатолітньої дружби ні сварок, ні хоча би непорозумінь між жінками не виникло.

«Звідки я взяла, що Тома — Славкова коханка? — поставила собі Марина запитання, якого й сама засоромилася. — Тамарі зараз нелегко, а я покинула її замість того, щоби бути поруч, підтримати й заспокоїти».

Поміркувавши, Марина набрала номер подруги.

— Привіт, сонце! — почула вона у слухавці.

Із голосу вона зрозуміла, що подруга зраділа її дзвінку. Тамара поцікавилася, на роботі зараз Марина чи вдома.

— Я взяла відпустку на кілька днів, — пояснила Марина, — тому не на роботі, а на відпочинку.

— Разом з ним?

— Звісно! Томочко, вибач, що не біля тебе, але зрозумій мене...

— Не виправдовуйся, Маринко, — зупинила її Тамара. — Я все розумію. Жити треба сьогодні, насолоджуватись життям — зараз, а не потім. Коли б повернути назад і час, і Марка, то я також обрала би його, а не тебе. Іноді думаю, що цей світ недосконалий і несправедливий. От якби можна було хоча б раз повернути тих, кого немає! Усі помиляються, то чому б не дати шанс попросити вибачення в тих, хто пішов навіки, обійняти, сказати, що їх пам’ятають і люблять!

— Томочко, не надривай собі серце! Хочеш, я приїду до тебе, побуду до вечора?

— Відпочивайте, я сильна, упораюсь!

— Лілії тобі ночами ще носять?

— Одну ніч прогуляли. Я вже хотіла писати записку: «Де мої квіти?!», — пожартувала Тамара.

— Дивно, хто той жартівник? Я навіть припущення, хто він, не маю.

— Якщо жартівник, то грець із ним, аби лише не маніяк, — сказала Тамара вже серйозно.

— Його ще не спіймали?

— Напевно, ні.

— Ти що, з Толиком не бачишся?

Тамара зізналася, що наразі воліє побути на самоті.

— Мені потрібно розібратися в самій собі, — пояснила Тамара. — Чи таке в тебе бувало, коли не знаєш, що хочеш і до чого прагнеш? Засіло в голові одне: ніхто мені не треба, бо я й досі кохаю свого чоловіка. Розумію, що таке неможливо, але позбутися відчуття, що він живий, не вдається.

— Ну що ти мелеш, Томо?! Ти ж сама ходила у морг, бачила тіло!

— Я не бачила його обличчя — воно було повністю розтрощене.

— Але ж ноги, руки! Ти впізнала їх?

— Так, — зітхнула Тамара. — Мені навіть показали дві ноги, а не одну. На кісточці кожної було татуювання, як у Марка, — хрести. Помилки не мало статися, та й документи з ним були...

— Ну от! Не вигадуй, чого немає та вже не може бути. Поїдь кудись, відпочинь — раджу тобі вже вкотре!

— Не можу, — сказала Тамара й розповіла про лист від тітки Людмили з Італії.

— Ой леле?! Невже?! — здивувалася Марина. — Доки все в неї було добре, то відмовчувалася, а тепер згадала про Тому з Галею? От нахаба! Впевнена, що стала стара та немічна, потребує допомоги, а до кого звернутися, якщо родичів більше не лишилося? Томо, не смій погоджуватися її доглядати! Я тобі не дозволю, якщо й захочеш!

— Ти її пам’ятаєш?

— Звісно! Людмила — повна протилежність баби Улі, — говорила жінка. — Самовпевнена, пихата, ще й нахабна! Такій пальця до рота не клади — відкусить одразу всю руку!

— Минуло стільки років! Люди змінюються.

— Такі, як твоя тітка, — ніколи! До речі, вона тобі не тітка, а баба!

— Хто б не була, але я чекатиму на неї, бо має щось розповісти про нашого батька, — сказала Тамара.

— Невже ти й досі хочеш про нього дізнатися?

— Так! Хочу!

Подруги ще трохи потеревенили й попрощалися. Незабаром Тамарі зателефонував Славко, поцікавився, що вона поробляє. Та похвалилася, що приїде тітка Людмила та розповість про батька.

— Уявляєте, Славо, я нарешті довідаюся, хто він! — ділилася своєю радістю Тамара. — Потім я його обов’язково знайду!

— Навіщо, Томо? — запитав він.

— Хочу його побачити, запитати, чому вони з мамою розійшлися... Та у мене до нього купа запитань!

— Вибачте, Тамаро, що про таке кажу, але я мушу запитати, — якось невпевнено почав чоловік.

— Питайте, будь ласка!

— Ви не припускаєте, що ваш батько може бути безхатьком, наркозалежним або алкоголіком, чи навіть убивцею?

Тамара засміялася.

— Ви, Славо, як з язика моєї сестри зняли! Сьогодні юна мені таке саме сказала!

— То як, Томо?

— Сподіваюся, наш батько — порядна людина, — відповіла жінка.

— А якщо ні? Це життя, всяке буває.

— Я налаштована на те, що все йому зможу пробачити.

— Ви впевнені? — його голос прозвучав незвично хрипкувато.

— Так, упевнена. Що сталося між ним і мамою, то їхні справи. Хай там як, я не маю права засуджувати будь-кого з них,