Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Люблю я наші букові ліси. Рівні, гладкі стовбури, немов мармурові колони, перетворюють звичайну хащу на урочисту бальну залу. Так і здається: ось-ось заграє оркестр, і легкі пари закрутяться між ними в безсмертних па вальсу, — явно помилково приписаного разом із лісом до якогось Відня…

Троль нікуди не пішов. І не спав.

Людиноподібна істота, приблизно триметрового зросту, що найбільше нагадувала носорога, а не мультяшного Шрека, уважно дивилася на мене, привалившись спиною, вірніше боком, до однієї з тих колон. Тьху, букового стовбура...

Троль побачив мене, зітхнув, як здалося, з полегшенням і… заплющив очі.

Не зрозумів?!

Точніше, все я зрозумів відразу, як тільки отримав з бази даних інформацію про сірий наліт на шкірі і опущені вуха... І ще щось про підвищену пітливість, але мені, для розуміння, вистачило і двох критеріїв, помножених на загальну гіподинамію. Істота вмирала.

— Добре… — пробурчав троль, роблячи між словами довгі паузи. — Радий… думав… здохну… Прикро… Вмерти… від удару… ворога… почесно… Добий мене… людино… Якщо в тебе… немає імені… станеш… Вбивцею тролів… Почесно…

Істота знову заплющила очі і затихла.

«Він поранений і знесилений…» — поспішили випередити ще невимовлене запитання суборендарі мого черепа.

— Поспішай… — зібравшись із силами, троль знову розплющив очі.

— Вже йду, — обнадіяв я його. — Зараз тільки камінь важчий знайду…

— Краще… мечем… у око… чи рот… я розплющу… Голова… кістка… тверда… Тільки гуде…

— Нічого, я впораюся…

Чиста маячня. Говоримо про смерть, а так буденно, ніби погоду обговорюємо.

«Ви, шановний, як вважаєте: дощ буде? Парасольку брати?»

«Ні, не думаю… Але парасольку візьміть. Мало що…»

Тьху ...

Камінь що приблизно відповідав необхідній вазі і відносно зручної конфігурації знайшовся неподалік. От і добре. Не дуже хотілося, тягнути здалеку не менше пуда радикальної анестезії.

«Переконливе прохання всім, хто мене чує! Підкоригуйте удар так, щоб троль свідомість втратив, але залишився живий. Сам я поки що не звик їх по головах камінням бити. І прошу врахувати: смерть істоти мене сильно засмутить!»

Дуже сподіваючись, що був почутий, я підняв над головою камінь і з усього маху опустив його на маківку гібрида носорога з якимсь із видів гомо.

— Бум… — звук мало скидався на вечірній дзвін. Скоріше, так відповідає поміст силовику, що впустив гирю. І зовсім трохи, буквально сантиметра, не вистачило, щоб я дізнався: що спортсмен відповідає гирі, яка впала на пальці. Камінь зрикошетив від твердого черепа троля і ледь не влучив мені по нозі. Ледве встиг забрати її з точки приземлення.

— Ф-фу ...

Неприємне відчуття, добивати безпорадну істоту. Може тому я, в останню мить, і притримав удар. Чи це духи підсуєтилися, вносячи корективу? Ну, так чи інакше, троль картинно смикнувся, пошкріб задніми кінцівками в опалому листі і затих. На щастя, тільки знепритомнів, як і було замовлено.

Я ще й сам до ладу не розумів, на який ляд мені все це треба, але якась думка на периферії свідомості вже маячила. І для її реалізації дуже потрібний був троль. Живий і дружньо — гаразд — нейтрально налаштований. А тому, перш ніж позбавити життя нещасне створіння, слід було спершу оглянути його на предмет придатності до подальшого використання. Бажано — не у вигляді опудала.

Я ретельно обдивився тулуб троля спереду, але окрім хоч і глибоких, за людськими мірками, але явно не турбуючих товстошкіру істоту, подряпин, нічого не виявив.

Дивно, сирими поганками він отруївся, чи що?

Треба було глянути на спину. Але, як не намагався, звалити на бік монстра, — до речі, я силою не обділений, сто п'ятдесят від грудей десять разів витискаю, — троль наче влип у стовбур дерева. Прямо не бук, а клейка сосна або ялина каніфольна… Попихкавши ще пару хвилин, я усвідомив, що доведеться йти за підмогою.

Майнула ідея, використати меч у вигляді важеля, але не пройшла за конкурсом. Вже якщо використовувати важіль, то дерев'яний, а не з дорогого і наявного в одному екземплярі спорядження. Яке — я не забув – увечері ще знадобиться. З «зелені» пиху збивати.

Виявилося, якщо йти вільно, то до дороги всього нічого. Обігнув пару неосяжних стовбурів, протиснувся крізь кілька чагарників і вже на узліссі.

Помітивши і почувши мене, Ярополк спішно зашкутильгав назустріч.

— Здох? — поцікавився з надією староста і, отримавши у відповідь негативне мотання головою, продовжив не так радісно, але все ще оптимістично. — Пішов?

— Не гадай, Титичу. Пішли, підсобиш…

— Я?

— А ти бачиш тут ще когось?

— Ні, але…

— Троля я приголомшив. Хочу на живіт перевернути... Одному не впоратися. Важкий, зараза. Пішли, доки не прийшов до тями.

— Оглушив ... Тро ...

Ярополк Титич гикнув, але розпитування припинив. Мабуть, навіть таке, неймовірне діяння, не надто виділялося на загальному тлі репутації умільців із загону «снігових пардусів».