Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Побачивши мене, завершив дзвінок і широко посміхнувся. Сліпуче настільки, що будь хто інший не помітив би ретельно приховану таким чином нервовість. Або я просто видавала бажане за дійсне вдало забуваючи, що не знаю його зараз так само, як не знала тоді.

- Щось трапилося з машиною? - подумки назвавши себе останніми словами за ходу, що різко стала більш плавною та граційною, запитала я, наблизившись. Сьогодні він виглядав інакше. 

Блідість повністю зійшла з обличчя, воно набуло здорового відтінку і тіні під очима майже зникли. Зараз Артем був дуже схожий на хлопця, яким я його запам'ятала, просто подорослішавшого, змужнілого і від того ще більш привабливого.

- Я б тоді зателефонував, - вивчаючи мене поглядом відповів чоловік. Фарба кинулася мені в обличчя і я почала благати про себе, щоб шар тону хоч трохи це приховав, - Вона в повному порядку і скоро буде готова.

- Дуже добре, нехай надійшлють мені рахунок, - я зробила крок в сторону, маючи намір піти. Або втекти.

- Віка ...

- Вибач, ще що-небудь?

- Ага! Поїхали, додому відвезу, - він відкрив пасажирські двері машини.

- Дякую, сама доберусь.

- Дощ збирається.

- У мене є парасолька.

- Слухай, ця розмова вже була, - він сперся на відкриті дверцята трохи схилився так, що наші очі виявилися на одному рівні.

- Вірно. Тоді у мене не було вибору ...

- ... ага, спізнювалася на іспит для нострифікації диплома, - перебив чоловік, - Виходить, повернулася назавжди.

- Виходить, навів довідки.

- Якщо у тебе якісь проблеми, я хочу про це знати, - тихо сказав Артем, утримуючи мій погляд.

- Навіщо? – зірвалося з язику питання, відповіді на яке я чути не хотіла. Боялася. Почути брехню і повірити в неї.

- Не твоє діло, - беззлобно пирхнув він, - Так що? Це через шляхтича? Він чимось образив тебе?

Відштовхнувшись від дверцят підійшов до мене. Близько, майже впритул. Ніздрі вже лоскотав його запах, і я вдихнула на повні груди.

- У нас все добре. І, вже якщо наводив довідки, мав би знати - Дерек інвестує в бізнес тут і саме тому ....

- Так ось, значить, як ?! - гнівний окрик Дерека, появи якого я не помітила, перервав незручне пояснення, - Ось вона реальна причина заяви не розлучення!

Він спробував чи то повернути, то чи відштовхнути Артема щоб наблизитися до мене. З тим же успіхом міг в принципі спробувати зрушити з місця гору. Сам Артем миттєво зреагував різким стусаном в плече від якого Дерек відсахнувся на пару кроків.

- Скільки ти з ним, га? А може і не припиняла ніколи? - продовжував кричати Дерек, необачно ігноруючи свого супротивника.

Я закрила обличчя руками. Машинально, ніби цей дитячий жест допоможе сховатися від ситуації. Начебто якщо чогось не бачиш, то його і немає. Однак а ні Дерек, а ні Артем, а ні отримана останнім інформація нікуди не поділися.

- Шльондрою була, Шльондрою й залишиш…, - кулак Артема не дав йому договорити. Від сильного удару Дерек звалився на асфальт. З його носа, губ закапала кров.

А Артем придушено зойкнув і вхопившись за поперек сперся на капот машини. Я кинулася до нього і обняла, підтримуючи.

- Сіпнувся невдало, - прохрипів він, - Зараз все буде ...

- Схоже, хтось переоцінив свої можливості, - долинув глузливий голос Дерека. Він уже піднявся і стояв навпроти. Стер кров з обличчя і простягнув забруднений руку, - Ти за це відповіси, не сумнівайся.

Вилаявшись, Артем кинувся до нього. Я спробувала його утримати - і добре, тому що внаслідок маневру він без цього неминуче впав би. Дерек же посміхнувся і нарочито неквапливим кроком пішов до своєї залишеної в декількох кроках машині.

Не перестаючи підтримувати, я сунула руку в ліву задню кишеню джинсів Артема, сподіваючись, що ключі від машини звично виявляться там. Так і вийшло - діставши їх, я відкрила її.

- Давай в машину, - примудрившись відчинити двері, я допомогла йому сісти на пасажирське сидіння, потім відкинула спинку назад. Сама ж залізла на заднє з іншого боку і схилилася до нього.

- Тьомо, потерпи, я зараз «швидку» викличу ...

- Не треба ніякої «швидкої», - була ледь чутна відповідь. Артем спробував підвестися, але тут же зі стогоном опустився на сидіння. Я розстебнула всі гудзики на його тенісці, хоч вони і без того не були застебнуті наглухо. 

Дурнуватий жест, але чим реально можна допомогти я просто не знала. Погладила по щоці, стерла піт, що виступив на скронях. Артем закрив очі і трохи повернув голову, притискаючись до моєї долоні. Потім повільно підняв руку і поклав на моє передпліччя, натиснув притягуючи мене так ближче. Я відчувала, як сильно його колотить від болю.

- Тьомо, в тебе ліки якесь є? Мають же ж бути. Давай я хоч ...

- Руки не прибирай, - прошепотів він, - Жахливо жарко, а вони як раз крижані.

Посвітлілими погляд зустрівся з моїм, і я забула про все ... Про те, що повинна зробити: викликати швидку або ще краще самій відвезти в лікарню. Про те, що повинна відсторонитися, а не продовжувати сидіти так низько схилившись до лиця Артема ... Час завмер, а може навпаки прискорився настільки, що за межами машини вже промайнули роки. Яка різниця, якщо його очі - лід, море, небо, зовсім поруч? Тут, зараз, зі мною.

Артем раптом повернувся, схопив мене під пахви і перетягнув собі на коліна. Різко, майже одним рухом.

- Попалася, - і вп'явся в губи. А ні краплини ніжності - жадібність, спрага, дикий голод. Його і мій. Забракло повітря і в той же час я ніби вперше за багато-багато років змогла вдихнути його на повні груди. Такого свіжого, солодкого, п'янкого. Неможливого ...

Мить. Одна, друга, третя ....