Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

- Відпусти!

- Ніколи, - випалив мені в губи. І знову очі в очі. У його палахкотів вогонь. Жаркий, шалений, всепоглинаючий, в якому я вже почала горіти. Знову!

Я відкинула його руки, вискочила з машини і кинулася геть. Світлофор ніби на замовлення спалахнув зеленим, і я перейшла на іншу сторону, згорнула в провулок .... 

Як саме це виглядало було глибоко чхати, всім єством я жадала опинитися подалі хоч фізично. Дихання, що збилося й палаючі легені допомогли трохи взяти себе в руки. Я спустилася в метрополітен, увійшла в переповнений вагон, схопилася здоровою рукою за поручень. 

В голові гарячково металися думки. Схопити не вдавалося жодної, і я наказала собі обдумати те, що трапилося пізніше. Коли дісталася до потрібної станції хлинув дощ. 

Так схожий на той, однак тепер я була сама. Вимокла до нитки, оскільки парасольку насправді не взяла, і мій жалюгідний вигляд повністю відповідав тому, якою я себе відчувала. Майнула запізніла думка: Артему погано, а я взяла і просто пішла.

- Він зателефонує комусь, якщо це буде потрібно, - пробурмотіла вголос, - Його проблеми не твоє діло. Давно вже не твоє.

Артем не моя турбота, не моє діло, не мій чоловік і не моє кохання. Дев'ять років. Уже дев'ять років!

Мама напоїла мене імбирним чаєм, набрала ванну з якимись травами, які повинні врятувати мене від застуди. 

Я занурилася в ароматну воду, заплющила очі і наказала собі викинути те, що трапилося з голови. Але замість цього згадувала кожну мить і кожне сказане слово. Кожен жаркий дотик - рук і губ, які до сих пір відчувала на своїх. Серце стискалося від страху: як він зараз? Раптом Артему погано, а він зовсім один. Раптом він НЕ зателефонував нікому, як завжди не бажаючи просити допомоги? А я….

Взяла телефон і квапливо написала повідомлення ледве потрапляючи по буквах.

 «Артем, у тебе все нормально?»

Пальці тремтіли і телефон ледь не впав в воду. Дзвінок по фейстайму і несвідомий дотик до сенсора.

- А я вмію вибрати момент, - задоволене обличчя на фоні стіни в спальні його квартири.

Ахнув, я відкинула телефон. Він м'яко приземлився на пухнастий килимок біля ванни. До мене долинув сміх і сигнал переривання з'єднання. Слідом за ним прийшло повідомлення.

«Більше я не дозволю тобі втекти від мене».

Машина виглядала так, ніби я тільки що забрала її з салону. Відполірована до блиску фарба дорого мерехтіла в вечірніх променях сонця.

- Непогано, м? - звичайно ж Артем привіз машину під мій офіс сам. І що з того?

- Чудово. Майстри чудово попрацювали. Ось тільки я так і не побачила рахунку за ремонт, - я надала обличчю діловий і гордовитий вираз, а тону - максимальну можливу гідність. Ось так! Розумниця, Віка. Поводься ніби нічого не сталося

- І не побачиш, - хмикнув Артем. Відкрив двері водія і жестом запросив сісти за кермо.

- Артем, ми не перебуваємо в стосунках, які могли б зробити такий жест доречним, - я спалахнула, згадавши, що вже говорила це, але з місця не зрушила.

- Це можна виправити, - схрестивши руки на даху, він сперся на них підборіддям.

- Не для мене.

- Ти начебто майже вільна.

- Те, що між мною і Дереком не змінює того, що було між мною і тобою.

- Не забула, отже, - цю посмішку мені хотілося і стерти ляпасом, і спробувати на смак одночасно, - І я також не забув.

Метелики в животі прокинулися і почали весело пурхати в ритмі серця. Дурні такі, з крихкими різнокольоровими крильцями. Недоречні.

- Це добре, отжа наркотики мозок в желе перетворити не встигли.

- А, так в цьому причина, - він обійшов машину і став майже впритул. 

Повільно, ніби пестячи, провів поглядом по моєму обличчю. Зупинився на очах, затримався ... Знову дивлячись так ... Так, як дивився на мене колись.

 - Так я в зав'язці, сказав же. Хочеш, навіть до лікаря сходжу, хоч мене до коксу більше і не тягне.

- Сходи для свого блага, а мені байдуже, - брехня прозвучала до ганебного безпорадно. 

Не дивися на його губи! І не смій згадувати той поцілунок! Взагалі на нього не дивись!

- Ти тому прийшла в лікарню? Тому, що байдуже? - вимогливо запитав він.

- Через Ігоря, як вже і казала. Твій батько не чужа мені людина, - не брехня, але і не основна причина, - Він втратив одного сина і ледь не втратив другого. Я повинна була хоч спробувати зробити так, щоб йому не довелося переживати це знову. І Сірий .... Він би не хотів, щоб ти так ....

- «Спасибі, що був мені як старший брат», - Артем гірко посміхнувся, - Він би зрадів ...

Відвернувся, але я все одно побачила, як сльозинка зірвалася з довгих вій і ковзнула по його щоці. Я простягнула руку і торкнулася його обличчя. Артем напружився, і я квапливо забрала її.

- Щодо Ігоря, ти ніфіга не знаєш.

- Ти ображений, що він розлучився з мамою, так?

- Там все не так було, - знизав плечима Артем, - Але не з цієї ж шалавою, що постійно лізе куди не просять тепер бути!

- А ось на це є причини? Або єдина її реальна проблема в тому, що друга дружина твого батька?

Він стиснув пальцями перенісся і посміхнувся. Якось солодко-гірко.

- Все по місцях розставляєш парою фраз, як раніше?

- Вибач, я не в свою справу втручаюся.

- Та ні, - він зітхнув, - Загалом, Віка, перший раз зі мною прокотися, добре? Хочу бути впевнений, що все нормально зробили.

І я сіла в машину. У салоні пахло ним, а кермо здається все ще зберігало тепло великих долонь і сильних, гнучких пальців. Я повільно втягнула носом повітря, смакуючи кожну молекулу. Артем сів поруч і демонстративно пристебнувся. Стримуючи посмішку, я завела мотор і вклинилася в потік автомобілів.

- Артем, ти відвідуєш лікаря? - відчуваючи, як червоніють щоки, все ж запитала, - З приводу травми?

- Ти про це весь час думала, так? - вкрадливо запитав замість відповіді, - Переживаєш за мене?

Я зробила вигляд, що не почула і нарочито пильно дивилася на дорогу.