Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

По вечері заграла музика. Олесь знав, що від нього чекали запрошення на перший танець, на павану, тож довго не вагався. Проте, подавши руку першій-ліпшій із сестер і уже проходячись із нею під музику, Олесь збагнув, що дав маху, адже веде він не Урсулу, яку штовхнув сьогодні, а Летицію, найстаршу й найогряднішу з дівчат. Тож, щоб лишатися в фаворі, йому довелося станцювати з кожною, і лише після цього, виправдовуючись утомою з дороги й обіцяючи прийти наступного дня на обід, він залишив маєток гостинного трансільванського добродія та з важкою від випитої палінки[38] головою подався в свій новий дім.

Зранку голова боліла ще сильніше. Колай-Бугай приніс розсолу, але попри тяжкий похмільний біль, Олесь не міг примусити себе випити тієї мутної кислої води, у якій плавали суцвіття кропу та хвостики огірків. Сяк-так піднявшись та умившись, із тяжким серцем він відкрив листа, що вже чекав на нього на столі. Пан Ріцу запитував про здоров'я Крижацького та нагадував про запрошення на обід.

Той обід видався для Олеся каторгою. Світ продовжував крутитися, шматок соковитої й добре приправленої баранини ніяк не хотів пролазити в горло. Навіть від одного запаху страв скручувало в животі й починало нудити, але відмовляти господарю, навіть скидаючись на погане самопочуття, було б не шляхетно. Тож доводилося зціпити зуби й, час від часу колупаючись у своїй тарілці, поважно відповідати на питання. А розпитували Олеся про життя в Чернігові, про його маєток, кількість челядників, справи в Італії, та чому він подорожує без належної охорони.

Він відповідав, що не звик до розкошів та почестей, що їде до тітки в Флоренцію, але має стільки вільного часу та грошей, що по дорозі дивиться світ.

– А чи має пан дружину? – нарешті вимовила те, саме бажане, питання Летиція.

– Ні, не маю, – похитав головою Олесь, і дочекавшись перекладу, додав. – Та думаю, що самий час підшукати собі гарну жінку. Як повернуся додому – неодмінно зашлю сватів; не можна ж усе життя парубкувати.

Дівчата схвально закивали головами. Увесь обід вони вилазили одна поперед одної, хизуючись своїми вміннями й талантами. Попри присутність за столом інших вельмож, усі троє не зводили очей із блідого обличчя Олеся та його стрункого стану, розцяцькованого дорогими прикрасами.

По завершенню обіду, який здавалося, тривав цілий вік, Олесь вклонився господарям і вийшов на ґанок.

– У них аж мухи дохнуть, – кинув він Миколаю. – Треба нам тікати звідси, добродію, доки самі ще живі.

– Тоді я приведу коней, – жваво сказав Колай-Бугай і зник у стайнях.

Олесь пройшовся по подвір'ю, зітхаючи з полегшенням. Провінційність прийому, показна чванливість господаря, любовні погляди сестер – від усього віяло нудьгою та несмаком. Пан-шляхтич пнув ногою кота й через частокіл подивився на широкий міський майдан. Зграйка ченців і черниць виходила з пузатої червоноцегельної церкви, побожно хрестячись і відбиваючи поклони. Закутані з голови до ніг у ряси, вони здавалися істотами з іншої дійсності; дійсності, яка ніколи не цікавила Олеся, бо відмовляти світові в його спокусах здавалося йому найбільшим гріхом і найбільшою людською дурістю.

Раптом, споглядаючи монашок, у його уяві постала Рута, що йшла вулицями Києва. Так само закутана в своє дрантя, праведна, ледь не свята… Його Рута. Він так давно про неї не згадував, намагаючись витіснити її образ зі своєї свідомості. Після всього, що вони разом пережили, всього, що він їй сказав, вона так легко обрала іншого! Тож тепер вона – заможна шляхтянка, а він, Олесь, мусить виконувати забаганки волоської боярині, ніби йому більше нічим зайняти свій час…

Раптом між ченцями й черницями в темних одежах майнув знайомий темний кунтуш та боброва шапка. Сумні думки та ранішній недуг, мов корова язиком злизала. Натомість, він перестрибнув через частокіл і побіг просто через чернечий натовп до свого давнього знайомця.

Ось він бачить, як чоловік іде вгору по звивистій дорозі, поміж покритими рудою черепицею хатами, ось він повертає ліворуч… Забігши за поворот, Олесь зупинився. Вузькою пильною вуличкою проходжали люди, зі скрипом їхала підвода, але пана в чорному жупані вже не було. Запитати в перехожих? Не можна, бо тоді він викаже себе. Хто знає, на чиєму боці ті перехожі…

Важко дихаючи, Олесь повернув назад. На площі так само купчилися черниці, а Колай-Бугай стояв на виході з маєтку Ріцу з гнівним і дещо розгубленим обличчям.

– Де пан був? – запитав він, як тільки Олесь підійшов достатньо близько.

У його голосі звучало роздратування та полегшення водночас.

– Я бачив його, – нарешті спромігся сказати Олесь. – Він був там, поміж ченцями, а потім зник у одній із тих бокових вулиць.

– Поміж ченцями, кажеш? – тримаючи коня за вуздечку, Миколай почав неспішно витряхувати з люльки старий тютюн. – Ці ченці поприходили сюди на молебень з навколишніх монастирів. Чув про мальовані монастирі Буковини?

Олесь кивнув на відмову.

– Навколо таких монастирів багато, Османи частенько влаштовують туди набіги. Думаєш, пане, треба в них розпитати?

– Ні. Питати ні в кого не будемо. Чекатимемо. Зрештою десь, та й з'явиться.

Надворі завелися кумкати жаби. Потім до них приєдналися цвіркуни, і цей хор ніяк не давав заснути. Хоча спав Олесь тими днями багато. Їв, спав, ходив у місто, знову їв і спав. На Епітафію й Страсну П'ятницю навіть бував на службі, роздавав поклони й заговорював із боярами. Проте в серце все глибше закрадалося почуття безнадії, від якої не хотілося зовсім нічого робити, придумувати, прораховувати. Так може минути ще кілька днів, а може й півроку, чи більше… скільки пані Анні заманеться.

У двері постукали. Замурзаний хлопчик приніс записку від удовиці Мецнау. Вона запрошувала до себе на Великодні гуляння наступного дня. Що ж, хоч якась розвага, інакша від сестер Ріцу.

Примусивши себе встати, Олесь умився та вдягнув святкове вбрання. За вікном було вже зовсім темно, але свічки в руках парафіян, що стікалися на Великодню всенощну, палахкотіли сотнею вогнів.

Щойно юнак у незмінному супроводі свого кремезного тлумача підійшов до церкви, як із темряви винирнув всюдисущий пан Ріцу. Його недавній покровитель мав невдоволене обличчя.

– Що ж ти, пане Крижацький, до нас більше не заходиш? Чи може, ми тебе погано приймали? Чи ковбаси наші тобі не до смаку, чи меди?

За спиною в Ріцу Олесь розгледів дебелі постаті всіх трьох дочок.

– Та-а… справ багато, дорогий мій пане Ріцу, – Олесь хутко метикував, що йому говорити. Як на зло, у голову лізла лише всіляка нісенітниця, тож недовго думаючи, він сказав: – Саме міркував я над