Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Це нам вельми приємно! – не втрималася Урсула, а Катерина прикрила їй рукою рот.

– Справді, щедрий подарунок, – підтвердив пан Ріцу. – Знаю гарного майстра. Пише він ікони, але береться й за портрети. Працює над розписами в монастирях. Думаю, знайти його великого клопоту не буде.

– О, якщо він найкращий, то вже з понеділка писатиме ваш портрет, завіряю вас!

– Майстра звати Алексендру. Чув, що було для нього велике замовлення в монастирі Путна, на північний-захід звідси.

Кращого приводу відвідати монастирі, його єдину зачіпку, і придумати важко було! І не треба прикидатися прочанином, і буде нагода порозпитувати ченців, не викликаючи підозри…

Вклоняючись, Олесь думав про прекрасний збіг обставин, широко посміхаючись і не помічаючи, як за ним слідкує пара підведених сурмою очей. Пані Анна підсунулася ближче до вдови Мецнау й з удаваною байдужістю спитала у поважної пані:

– Хто цей молодик? Не бачила його тут раніше?

– Шукач пригод, – з легкою усмішкою відмахнулася пані Вайоллка Мецнау. – А ти, бачу, на нього задивляєшся?

– Ой, облиш, сердешна моя пані! На що там задивляться? Та й одружена я.

– Мені це ніколи на зваді не стояло, – шепнула Анні на вухо поважна вдова.

Гості збиралися повільно. Тут усе відбувалося повільно. Щоб пришвидшити час Олесь пригостився вином. Чоловіки зібралися в саду, закурили, завели розмову за турків, але Колай-Бугай не встигав перекладати всі їхні гасла про свободолюбство краю, тож Олесь подався за другим келихом вина. Дубова бочка стояла під розлогим горіхом віддаля від панів-гостей.

Тепла рука лягла йому на плече. Олесь стрімко повернувся, ледь не розплескавши вино.

– Пані моя ясночола, – проговорив він, впізнавши Анну.

Сьогодні вона була вбрана в закриту темно-синю сукню під саме горло, без усіляких прикрас, окрім білосніжного коміра, що відтіняв її засмаглу шкіру, та коштовного хрестика на грудях.

– Ти любиш несподівані візити, – протягнув свого келиха пані він, піднімаючи брови.

– Я завжди п'ю лише своє вино зі свого власного келиха, – сказала пані Анна.

Вираз її обличчя лишався незмінно суворим, що, як помітив Олесь, дуже пасувало до її плаття.

– Кажуть, ти бачив нашого приятеля?

– Бачив. Але піймав облизня.

– Сподіваюсь, наступного разу ти будеш спритнішим.

Олесь схилив голову та зціпив зуби. Що ж, нехай. Розмовляє з ним, як із холопом зараз, але скоро дізнається, хто такий Олесь Чернецький!

Вайоллка Мецнау вийшла з дому запрошувати на вечерю, з'явився пан Ріцу з дочками, і весь вечір був би таким самим звичайним, як і інші, якби Олесь спиною не відчував на собі погляд. Проте щоразу, коли він повертався, пані Анна дивилася в інший бік. Чи вдавала, що дивиться.

– Що то за таке – мальовані монастирі? – запитав Олесь Миколая, коли вони виїхали з Сучаву в бік Путни.

День видався мрячний, тумани вкривали передгір'я, час від часу зривалося на дощ.

– Чого це вони мальовані?

– Якщо в звичайній церкві малюнки лише зсередини, то в цих храмах і зсередини і ззовні. Наче хтось повивертав ті церкви черевом вгору. Пан сам побачить – краса! Одна картина Страшного Суду чого варта! Я раз побачив, то мені все життя сняться різні чудовиська.

– Що мені ті малюнки, як я чудовиськ на яву бачив, – відказав Олесь, тісніше закутуючись у плащ.

Справді, картина монастиря Путни, що відкрилася перед мандрівцями, була вражаючою. Століттями мальований різними майстрами, тепер поміж мокрими темно-зеленими смереками він виглядав, наче великодня писанка в кошику[39].

Назустріч вийшли ченці. Чоловіки спинили коней, і Колай-Бугай заходився щось швидко пояснювати господарям. Ті схвально закивали, запросили лишити коней і зайти до храму, просохнути від дощу.

– Там само ми знайдемо й майстра, він за роботою зараз.

Олесь поспішно зайшов у розписану ликами святих церкву. Тут горіли свічки, було тепло й затишно. Біля самого входу навпочіпках сиділо кілька людей у чорному, тримаючи в руках фарби та пензлі.

– Це підмайстер'я, а ви ж шукаєте пана-майстра? – запитав високий блідий монах, що викликався бути їхнім провідником.

Вони пішли далі, переходячи з одного приміщення церкви в інше. Біля Царських Воріт вони побачили дідугана, скрюченого, із подзьобаним віспою обличчям, у перемазаному фарбами чорному одязі.

– Добродію Алексендру? – звернувся до нього Олесь.

Дідуган на мить відволікся від своєї роботи й хитрувато посміхнувся. Його скрипучий голос прозвучав насмішкувато:

– Що, приїхали з міста просити мене писати портрети ваших коханок? Всі ви, покидьки, у гріху ходите!

– Власне… – промимрив Олесь. – Хотів замовити портрет однієї сім'ї…

– Сім'ї? Ну, то інша справа, – продовжив розмішувати фарбу Алексендру. – П'ятдесят дукатів. Завдаток – п'ятнадцять дукатів. Зараз. За полотно візьмуся не раніше Іллі[40].

Олесь мовчки протягнув руку, й Колай-Бугай відсипав пригоршню монет.

– Потрібен портрет сім'ї Ріцу з Сучави. І чим раніше, тим краще, – суворо наголосив Олесь.

Йому не було ніякого діла до портретів і сім'ї Ріцу, йому було прикро, що дідуган не виявився тим самим «нашим приятелем», як сказала Анна. І як він міг наївно мріяти, що його таємничий незнайомець – той самий відомий маляр із Путни? Навіть, якщо він пов'язаний із ченцями, серед яких Олесь його бачив, він міг так само бути пов'язаним і з іншими монастирями. Навколо їх незліченна кількість!

Тепер потрібно порозпитувати монахів, чи не знаються вони зі світловолосим молодиком у чорному зі сріблом жупані…

– А запитай у нашого поводиря, чи не… – голосно почав було говорити Олесь, як раптово запнувся.

Один із підмайстрів, повз яких він проходив, саме підвівся, щоб втерти від поту лоб. Як же він раніше не звернув на них уваги, чекаючи зустрічі з Алексендру!

Серце Олеся завмерло.

– Приятелю, як звешся? – спішно заговорив він, метикуючи на ходу. – Такі в тебе гарні роботи! Може, намалюєш портрет моєї любаски? Плачу наперед!

– Мирське мене не цікавить.

– Що ж… ні так ні.

Олесь розвернувся й, не гаючи жодної миті, попрямував до виходу. Чим раніше сповістити Анну!

Вийшовши під дощ, він глибоко вдихнув. Здавалося, у світі з'явилися нові запахи. І земля пахла зовсім інакше, і сам дощ був таким свіжим та приємним…

– Чекайте, пане! – почулося ззаду. – Мене звати Драгос.

Його «приятель» вийшов із церкви. Він виявився значно старшим, ніж здався Олесю відразу, глибока зморшка борознила його широкий лоб, брови були важкі,