Читати книгу - "Морфій"

Не викину.

Та тебе ж та пукавка і не захистить ні від кого, ти навіть не перезарядив її, ти ж не будеш у німців із шістки стріляти, ти вже вдосталь настрілявся в німців, викинь, Костоньку, викинь.

Не викину, бо хочу стріляти не в німців, хай йому чорт, а в себе, якщо буде на те час і потреба. Не викину.

Я плину вулицями, не йду, стопи не торкаються ні бруківки, ані асфальту, плину. Желязною, Хлодною, Крохмальною, Ґжибовською. Плину. Вулиця порожня. Німецька автівка. Німецький патруль.

— Halt![56]

Ну і що тепер, Костоньку, що тепер? Казала ж тобі: викинь!

— Halt? — дико запитав, відвертаючись. — Halt?

Рушив у їхньому напрямку. Двоє хлопчаків, їм років по двадцять щонайбільше, шоломи, плащі, шоломами стікає дощ.

Карабіни злітають з плечей, солдатики пересмикують затвори.

Та вони ж тебе застрелять, ідіоте, що робиш?

А нехай стріляють.

— Halt! — верещить вражений солдатик. Я бачу: він би вистрелив, якби був старший, мудріший, якби краще знав життя. Але так само вистрелив би, якби був молодший, дурніший, якби гірше знав життя. Але цей саме настільки дурний і саме настільки знає життя, щоб не стріляти.

Чому так?

— Halte lieber deine Schnauze, du Drecksack! — дико кричу. — Ich bind dock ein Deutscher![57]

Але ні, ні, це не може вдатися. То вже певно. Не вдруге, втретє, вчетверте. Не цього разу. Карабіни підносяться до плечей, не будуть стріляти, але й не відпустять. Один цілиться в мене чорним оком ствола і гострим кінчиком багнета, другий поволі наближається, хоче побачити папери, люб’язно, але рішуче:

— Sind Sie Deutscher? Dann zeigen Sie bitte Ihre Kennkarte.[58]

Очевидно, жодної Kennkarte я не маю, проте знаю, що воно таке — Kennkarte. Німці з Райху вже з рік такі мають, то нам у полку пояснили при мобілізації, на випадок якби нам довелося зіткнутися з німецькими цивільними. То й добре. Але я не німець із Райху, я Константи Віллеманн, у мене тільки польський паспорт і більше нічого.

Тим я, власне, був: Константи Віллеманном із польським паспортом. Але я не мав рації в тому, що був Константи Віллеманном із польським паспортом і більше нічим: я ще мав смертний вирок у кишені та своє незареєстроване офіцерство.

— Ja, natürlich[59], — каже Константи і сягає за пазуху, ніби щось ізвідти виймає.

«Зараз!» — кричу йому на вухо.

І він шарпнув німецького солдатика, з усіх сил пожбурив його на іншого. Той підніс зброю з багнетом, щоб не прохромити товариша.

А Константи вже біг.

У нього вистрелили раз і вдруге, але Константи біг, а я несла його, я рухала його руками, стегнами і колінами, підтримувала його поперек, провадила його. У нього стріляли, промахувались, бігли, стріляли, промахувались, відпустили.

Я плину. Плинув вулицями, колихався на хвилі відпочинку.

Фільтри[60]. Кошикова. Замість, як звично, піти Польною, пішов на Шуха. Німецькі прапори на наших міністерствах сліпо висять у мороці. Тут снують німаки, але вдень, а зараз ніч, а я плину по 6 Серпня і дістаюсь до порту, я біг чи йшов?

Площа Спасителя. Сорочка липне до спини, по спині тече піт, побите лице пульсує. Але я є, я добіг, і ніхто за мною не гнався. Твід промок дощенту.

На розі з 6 Серпня. Дивлюсь на годинник: п’ята ранку. Чотирнадцяте жовтня. Брама кам’яниці наглухо замкнена. На що ж розраховував? Дивлюся вгору: п’ять поверхів, а ще вище чорне небо і дощ мені в очі.

Як зайти, бо ж не вдавати німця. Може, звично.

Постукав. За хвилину прочинилися двері, зі шпари виткнулася подзьобана віспою пика сторожа. Дав йому десять злотих. Пропустив.

По сходах, угору і став перед дверима, за якими чекають на мій пакунок.

Тричі постукав, тоді чотири рази. На майданчику горіло світло. Через кілька хвилин двері прочинилися, ніби брама до іншого світу, в темряві я побачив очі.

Вигляд я мав, либонь, не надто поважний: побитий, промоклий, трохи скривавлений.

— Ну, слухаю пана? — запитала темрява.

Завагався.

— Приніс пакунок…

— Пане, нам тут не потрібні ваші пакунки, — відповіла ясноока темрява, відповіла рішуче і різко.

— Це тут мешкає пані Лубенська? — запитав, збентежений.

— А чого вас це, пане, обходить? Ішли б ви звідси! — гучно, чи не криком, сказала мені темрява.

А потім із тієї ясноокої темряви вилинув шепіт, майже черевомовний, ніби сказаний не людськими вустами: «Пароль, пане…»

Так, пригадую собі: звісно. Конспірація. Пароль. Відповідь. Який був пароль?

Моя голова повна насильства. Побив Саломею. Катував Тумановича. У мене стріляли. Пароль. Пароль. Пароль. Я дракон. Духовна форма нашої пракультури в найчистішому вигляді присутня в староіндійських епосах. Мовчи, матусю.

Темрява мовчить.

Пан Казімєж, Костоньку. Пан Казімєж. Розумієш?

— Я застав пана Казімєжа? — запитую, спантеличений.

— О, звісно, так, прошу.

Темрява зникає, розгорається світло. Запрошений, увійшов.

Очі належали чоловікові середнього віку. Він був, може, трохи старшим від мене. Великий ніс, обвислі щоки, очі заспані, але при цьому навдивовижу чарівні. Одягнений у піжаму.

— А, то ви, пане… — сказав, побачивши мене. — Прошу, сідайте, і, дозвольте, я перевдягнуся.

Зник. Я розсівся в кріслі. Я не знав чоловіка, а він знав мене, і, як видно, добре. Він знав, що я прийду. Це й не дивно, але попри це мені не дуже весело.

Я довго сидів сам. Чув відзвуки ранкового туалету, що долинали з сусіднього приміщення: чищення зубів, хлюпання води, посвистування при голінні. Поплюскування по щоках одеколоном. Це тривало довго.

Нарешті повернувся до вітальні. Зодягнений: чорна шкіряна куртка, галіфе, високі чоботи. Дивно. Я встав. Він простягнув мені руку. Шкіра матова й суха від одеколону з ароматом лаванди. Дуже ретельно поголений.

— Моє прізвище Вітковський.

Я потис його м’яку долоню і, перш ніж устиг назвати йому своє прізвище, Вітковський почав говорити.

— Я вам, пане, сказав своє справжнє прізвище. Усупереч основам конспірації. Вам представлятися не треба, я все знаю. Тут мене називають Інженером, і саме так будете до мене звертатись. А справжнє прізвище кажу для того, щоб ви могли довіряти мені на підставі рекомендації осіб, котрі знали мене ще до війни. То пані Тереза, звісно, але й інші також. У кожному разі, прошу пана, воюємо з німцями, воюємо з совєтами, нікому не здамося!

— Он як, — кисло сказав я.

— Так, так, любий пане Віллеманн, — сказав той, міряючи кімнату пружними кроками, заклавши руки за спину.

Я добре знаю ці пружні кроки і руки, закладені за спину! Хтось