Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Економіка

плантацій

По суті, засадження Центральної Америки цукровою тростиною (передусім у другій половині XVI ст.) було свого роду перенесенням в особливо великих масштабах економічної і соціальної моделі, яку іспанці та португальці випробовували на найближчих до Європи островах у Атлантичному океані. Клімат на Карибських островах і у Бразилії також був добрим, але, як у минулому столітті показав досвід Канарських островів, відсутність робітників-аборигенів спричиняла певні труднощі для колонізаторів. Було вирішено зробити те саме, що й завжди, тобто завезти рабів з Африки. Так утворилася плантація — економіко-соціальна система, що, можна сказати, поєднує сучасні елементи, тобто вирощування на великій площі товару, призначеного на експорт до географічно віддалених ринків, і такий, на перший погляд, архаїчний інститут, як рабство.

Якщо експорт цукру через Атлантичний океан пов’язав колоніальну американську економіку з європейською, то работоргівля трагічно поєднала африканську частину Атлантики, що належала португальцям, із американською, яка належала іспанцям. Оскільки джерело робочої сили перебувало у сфері впливу португальців, то саме вони більш як століття постачали її для зростання виробництва на американські плантації, кількість яких швидко зростала. У період між 1519 і 1600 р. понад 250 тисяч африканців були вивезені до Америки й приблизно ж стільки померли через ув’язнення та транспортування, що відбувалося в нелюдських умовах. І це було лише початком трагедії тривалістю у три століття. Португальська монополія на трансатлантичну работоргівлю принаймні частково пояснює першість Бразилії у виробництві цукру. У 1570 р. у португальській колонії налічувалось 60 engenhos a assucar — фабрик із виробництва цукру, сконцентрованих у регіонах Баїя і Пернамбуку. У 1585 р. їх кількість сягнула 130, а у 1629 р. — 346 одиниць.

Три століття депортацій

Перевезення срібла з Анд до Китаю

Річка срібла

в Європі

Іншим чинником економіки іспанської Америки, крім рослин, були дорогоцінні метали, oro y plata (золото і платина), які на кінець XVII ст. становили 80 % вартості всіх речей, що експортувалися до Європи. Пошук дорогоцінних металів став однією з причин для дослідницьких подорожей — «за допомогою золота душа може потрапити до Раю», — писав Колумб, але спершу європейці були розчаровані.

На Карибських островах було дуже мало дорогоцінних металів. Між 1500 і 1525 р. до Європи перевезли обсяг дорогоцінних металів (особливо золота), еквівалентний 45 тоннам срібла, і те переважно завдяки пограбуванню золотих запасів імперії ацтеків. Упродовж наступних 25 років загальна кількість сягнула 125 тонн, здебільшого завдяки забраним у американського населення запасам металів і початку видобування корисних копалин.

Знайдення у 1545 р. величезних (хоч і в минулому) родовищ срібла на горі Серро Ріко стало переламним моментом. Через офіційні шляхи чи контрабандно, але у другій половині XVI ст. до Європи привозили більш як 250 центнерів срібла на рік.

Срібний шлях

Ця срібна річка справила величезний вплив на економіку Іспанії, Європи і світу загалом. Насамперед ці періодичні отримання платіжних засобів сприяли підтримці нестабільного авторитету іспанської монархії, майже постійно зайнятої вартісними битвами, ще й на кількох фронтах одразу: проти Франції, проти голландських повстанців, проти Англії, турків, берберів. Усвідомлюючи стратегічну цінність такого ресурсу, іспанці приділяли дуже багато уваги безпеці транспортування срібла з Перу до Європи. З Перу срібло потрапляло морем до Панамського перешийка, через який віслюки перевозили його, аби потім морем дібратися до Куби, звідки двічі на рік у супроводі галеонів вирушали два каравани кораблів.

Однак цей потік металів не зміг допомогти іспанській економіці. Насправді, американське срібло швидко витікало з півострова до Північної Європи, звідки Іспанія імпортувала дедалі більшу кількість товарів і сировини. Інша частина грошей надходила на погашення королівських боргів банкірам, зазвичай генуезьким. Значна частина через море відправлялася до Південної і Східної Азії для сплати за спеції, шовк, бавовну та інші східні товари, зважаючи на той факт, що торговельний баланс Європи зі Сходом був дефіцитним. Згідно з підрахунками, близько 150 тонн на рік (а це понад половина срібла з Америки) потрапляли до Азії.

Світ-економіка в Атлантиці

Структура обох американських материків була зруйнованою через завоювання іспанцями та, меншою мірою, португальцями і перебудовувалася на різних демографічних, культурних і економічних засадах таким чином, аби відповідати потребам європейців. Протягом XVI ст. на межі Атлантики утворився економічний простір, компоненти якого — Європа, тропічна й екваторіальна Америка і західне узбережжя Африки — ставали дедалі залежнішими одне від одного. На формування їхніх соціальних, політичних та економічних структур суттєво впливали взаємовідносини між цими регіонами. Отже, починаючи з Чинквеченто, стає неможливим описувати історію цих величезних територій або окремих держав, на них розташованих, не беручи до уваги взаємозалежність між ними.

Динамічний і об’єднаний світ: системний підхід

Іммануїл Валлерстайн (1930—2019) і Фернан Бродель (1902—1985) назвали цей тип сукупності господарств світ-економікою. Світ-економіка — це простір, чия єдність не має ні політичного характеру (у такому разі йшлося би про імперію), ні культурного, як у випадку з цивілізацією, однак визначається товарообігом і відносинами між владою різних держав. Взаємодоповнюваність між компонентами світ-економіки в Атлантиці, що встановилася у XVI ст., фактично спиралася на істотну асиметрію між ними. Упродовж Чинквеченто центральний регіон, окреслений трикутником Севілья—Антверпен—Генуя, диктував умови й зберігав за собою політичний та економічний контроль завдяки технічній і організаційній перевагам. А периферійні регіони безпосередньо (як Америка) чи опосередковано (як Східна Європа та африканське узбережжя) керувалися владою центральних держав, тоді як їхні економіка і суспільство були перебудованими таким чином, аби постачати харчові продукти, зокрема пшеницю, м’ясо, цукор; сировину, наприклад, деревину, барвники, дорогоцінні та менш дорогоцінні метали за низькою ціною, а також бути джерелом підневільної робочої сили — рабів з Африки та кріпаків зі Східної Європи. Між центром і периферією розміщувалися проміжні райони, такі як частина Північної чи Центральної Європи або сама Італія. Інколи центральні регіони занепадали, а інші, навпаки, набували піднесення, аби кинути виклик гегемонії центральних держав, як у другій половині XVI ст. зробили Англія і Голландія, виступивши проти іспанської імперії Габсбургів.

Коло замикається: від Мексики до Китаю