Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

— Цілком ймовірно. — Вона ще міцніше стисла його за руку.

— Але не варто, — напружено відповів він. — Я ж так і не роззнайомився з тобою по-нормальному.

— Я — теж. — Рейчел трохи розслабилася. — Тобі це й справді цікаво? Чесно?

— Ну, — він відкинувся на стіну, — не можу сказати, що я сильно багато думав про це, — розмірковував він. — Чесно. До роботи. Мені треба… — Він заплющив очі: — Чорт! Я просто хочу сказати, що мені потрібна перерва. Може, на рік, може, на два. Щоб розібратися з собою врешті-решт, зрозуміти, хто я. Мені потрібні якісь переміни й відпочинок. Тож якщо ти також замислювалася про щось схоже, то…

— У тебе, здається, перевтома. — Її пройняв дрож. — У мене холодок пробіг по шкірі. Недобрий знак. У тебе і в мене, Мартіне. У тебе і в мене. Ця Нова Республіка не можу не виснажувати, правда? Послухай. У мене накопичилося щось із два роки невикористаної відпустки. Тож якщо хочеш, після повернення можемо податися на відпочинок від усього цього кудись разом…

— Я тільки за, — тихо погодився він. — Але зараз… — Він не закінчив речення і поглянув на двері каюти.

На якусь мить запала крижана тиша.

— Я не підведу тебе, — неголосно відповіла вона. Обійняла його. Відпустила і додала: — Але ти правий. Мені й справді не варто тут засиджуватись. У мене є свою каюта, і якщо за нею стежать, то…

Вона забрала свій кашкет із верхньої койки, акуратно вдягла його і відчинила двері. Коли озирнулася, на якусь мить він замислився, чи не попросити її лишитись, навіть подумав був, чи взагалі не варто про все їй розповісти; але ось вона вже пішла і зникла в освітлених червоними лампами коридорах нічного корабля.

— Прокляття, — тихо вилаявся Мартін і, все ще не ймучи віри, подивився на двері. — Надто пізно, надто пізно. Прокляття.

Інцидент
біля Рудника Вольфа

Стрілянина почалася з телеграми.

У розімкнутому бойовому порядку, на великій швидкості «Владар Ванек» та інші шість найбільших кораблів наближалися до геліопаузи, де сонячний вітер зустрічається із високим вакуумом міжзоряного простору. Рудник Вольфа було розташовано за п’ять світлових років, майже за п’ять років у майбутньому — адже згідно з планом флот мав слідувати частково замкнутою часоподібною траєкторією, глибоко занурюючись у майбутнє (але не покидаючи меж світлового конуса із вершиною на Новій Празі в момент першого повідомлення про напад), потім скористатися чорними скриньками, підключеними до ходових модулів, щоб описати петлю назад у своє минуле. Дотримуючись букви Есхатонового закону — «Не порушуй каузальності світової», — флот мав з’явитися на орбіті Світу Рохарда одразу після неподобств, учинених там Фестивалем, а це набагато швидше, ніж якби експедиційні сили виконали вісім традиційних стрибків, що відділяють метрополію від колоніального світу. Під час такого походу можна не тільки оминути гіпотетичні контрсили, які супротивник міг вислати їм назустріч прямо по курсу, а й підібрати часову капсулу з аналізом битви, виконаним майбутніми істориками задля коригування адміральського плану.

Принаймні так навчала теорія. Неймовірно швидко добратися на передову, зі значно більшою кількістю вогневих засобів, ніж міг би очікувати неприятель, та зібраною заздалегідь інформацією про склад його військ та оборонні наміри. Що могло піти не так?

Ситуаційний центр гудів, немов вулик, коли офіцери чергової зміни, саме тої частини екіпажу, яка чергуватиме в момент здійснення вже близького першого стрибка, що забере флот не тільки в майбутнє, а й у глибокий космос, за списком перевіряли стан усіх систем.

Капітан Мирський стояв позаду кімнати, поруч із важким герметичним люком, спостерігаючи за офіцерами на бойових постах: на головному екрані, що займав усю стіну, бігли дані телеметрії, які надходили з усіх систем управління боєм на кораблі. Від напруженої атмосфери в його штабі немовбито бриніло саме повітря. Адже це вперше військовий зореліт Нової Республіки кидав виклик високотехнологічному супротивнику, і наскільки було відомо підлеглим комодора Бауера, ще ніхто раніше не намагався виконати цю тактичну процедуру. На них могло чекати будь-що. Далі в майбутнє, ніж на п’ять років, вони стрибати за один раз не наважувалися; в теорії на них мав би чекати навігаційний маячок, але за несприятливого розвитку подій, замість нього міг би опинитися і ворог. Мирський розплився в тонкогубій усмішці. «Це навіть кращий стимул уникати помилок, — розмірковував він. — Якщо схибимо, другої нагоди можна не чекати».

Військова аташе із Землі явилася без запрошення і тепер видивлялася, чим займаються в ситуаційному центрі, щоби пізніше доповісти про все своїм хазяям. Не можна сказати, що це мало хоч якесь значення зараз, але Мирський, у якого було загострене відчуття порядку, дратувався через цього туриста на борту, не кажучи вже про його сумнівну лояльність. А тому він вирішив просто ігнорувати її або, як тільки з’явиться така можливість, одразу викинути за борт.

— Прохід першої контрольної точки за п’ятдесят секунд, — відрапортував бортінженер. — Синхронізація з буфером компенсації переважної системи відліку. Час до точки початку стрибкової послідовності шістдесят секунд. — Чим далі, тим більше спеціалізованого жаргону у рваному напруженому голосі; рутинні шаблони військового корабля, де кожну фразу визначали інструкції та статути.

Артилерія:

— Прошу підтвердити. Готовий ввімкнути живлення лазерної мережі. — Масив лазерів, понад мільйон крихітних чарунок, розкиданих по всьому корпусу, здатен був