Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Якого дідька? Я ж казав — схопити живим!

— Прибув би швидше — мав би живого, — Гнат намагався триматися зухвало, аби не виказати жаху від щойно скоєного.

— То це я винен? — заревів контррозвідник. — При ньому було четверо охоронців! Четверо зі сріблом! Я не міг вирватися раніше, лярва твоя мати!

— Не гарячкуй, — Гнат намагався придумати, як йому викрутитися. — Ось тека, яку він мав передати...

Качур висмикнув документи, але не заспокоївся.

— Якого дідька ти його зарубав?

— Він намагався втекти. А в мене з війни звичка рубати...

Контррозвідник зміряв його важким поглядом. Потім подивився на тіло.

— Намагався втекти. Від сіроманця. Пішки. Після падіння з коня, — кожна фраза звучала нестерпно безглуздо.

Невже його теж доведеться вбити? Ні, ні, ні! Гнат смикнув себе за вуса. Як він узагалі міг подумати про таке? Це було помилкою, жахливою помилкою... Нізащо не вбиватиме своїх!

— У нього від переляку жижки тряслися, — Гнат відчув, як від думок про вбивство брата слабшають руки. — Почув твоє виття і рвонув у відчаї. А моє тіло з війни пам'ятає, що як ворог тікає, треба його будь-що зупинити...

— А твоє тіло з війни не пам'ятає, що «язиків» треба брати живими? — Качур похитав головою. — От що я скажу, брате: ти нікчемне брехло. Ти знав цього покидька, а він знав тебе. І ти вбив його, аби це приховати.

Міркуй, Гнате. Аби вдало збрехати, треба сказати частину правди, чи як там радив Щезник...

— Так, я знав його, — Гнат кинув шаблю та провів долонею по обличчю. — Місяць тому він попросив за гроші супроводити його до кордону Ніжинського паланку, боявся переслідування. Мені було по дорозі, тому я погодився. Проте я не знав, на кого він працює!

— Тоді навіщо ж убив? — свердлив його важким поглядом контррозвідник.

— Він погрожував мені. Якщо не дам утекти, то вони знайдуть і виріжуть мою родину... Мене як засліпило. Вибач, брате.

Качур зітхнув. Зморшки на його чолі зникли. Повірив!

— Я докладно доповім про все осавулі.

— Розумію.

— Повертайся до свого патрулювання, брате. Не можу подякувати за допомогу, бо ти мені перепаскудив усю справу.

Гнат кивнув і пішов назад до Упиря. Віхолою кружляли питання: що Орден має на Шевальє? Чому полюють на його людей? Що трапиться далі?!

Після доповіді Качура він точно отримає догану від Крайки. Можливо, ще й грошовий штраф на додачу. Але нехай цим усе обійдеться, сили всевишні, тільки б ніхто не копав глибше...

Гнат не брав участі у нападах, Шевальє ніколи й не пропонував йому брудних справ. Він доручав ці питання Мармуляду та довіреним зарізякам, а характерник виконував лише «лицарські», як висловлювався Шевальє, доручення, на кшталт почесної охорони чи перевезення чогось надзвичайно коштовного — що, певна річ, не виправдає брата Енея в очах Ради Сімох.

Він напхав рота хлібом, яким збирався закушувати горілку, але геть про нього забув. Раніше не розумів, чому цей запах порівнювали з рідним домом: тітка була кепською господинею, але відколи у його житті з'явилася Уляна, сіроманець збагнув, що пахощі свіжого хліба — це домівка, руки дружини, вкриті борошном, усмішка сина... Спогад про те, що у своєму житті він зробив хоч щось добре.

Тепер він може все це втратити разом із життям. Після вбивства Павла минуло кілька днів, проте Орден мовчав, Колодій мовчав, Крайка мовчав... Невідомість гнітила.

— Якщо вийду звідси сухим, то пошлю Шевальє до сраки, — присягнувся Гнат. — Годі з мене! Клянуся.

Розбита пляшка з-під горілки скріпила його клятву.

***

Заручини минули наче уві сні: маєток нареченої, свати з традиційними заспівами, подруги молодої, розчаровані відсутністю друзів молодого, його рука, її рука, рушник, промова хрещеного батька, «не в'яжеться вузол, в'яжеться слово, хто цей вузол розв'яже...», дагеротип на згадку, Галина сидить навпроти і щасливо посміхається, на її пальчику блищить заручальний перстень, смачно пахнуть численні наїдки, грають музики, лунають побажання...

— Най вас Бог береже, діточки! Най Богородиця дарує злагоду та любов! Най Святий дух благословить!

Урочистий Ярема, вбраний у лицарський однострій (мати більше не наполягала на іншому одязі), підстрижений на світанку найкращим галицьким цирульником, викликаним аж зі Львова, — грива нареченого переливалася духмяним червоним золотом, а заплетену бороду охоплювали кілька срібних кілець, — приязно всміхався, дякував за побажання та намагався не дивитися на Ядвігу, чий погляд муляв, наче камінчик у чоботі.

— Ох, любі Яремо та Галино! Так за вас радію! Добре, що ви одне одного знайшли у цьому буремному світі в такі непрості часи!

Бажання втекти, що глитало всю ніч перед заручинами, кудись зникло — ніби у приреченого, який покірно прямує на ешафот.

— Келихи за молодих! Ой, заспіваю на весіллі, ой заспіваю! Годину співатиму, не вмовкатиму!

Певно, найбільші помилки у житті так і вчиняються: мовчки, добровільно, з тверезим усвідомленням того, що коїш.

— Ясновельможний Яремо, бережіть таку прекрасну наречену як зіницю ока! Бо як інші охочі вкрадуть, ніколи не знайдете!

Хіба батько справді хотів цього? Хіба він сам хоче? Хіба у цьому є принаймні крихта сенсу?

— Така гарна пара, наче намальовані! На весіллі бажатиму діточок, як на небі зірочок!

Навіщо живим виконувати забаганки мертвих? Навіщо чужі люди одружуються без краплі почуттів? Навіщо він наражає дівчину на передчасне вдівство, навіщо сліпі традиції вимагають данини, навіщо люди шанують їх попри все безглуздя, навіщо...

— Яремо, ти знову замислився! — Галина сміється, але поглядає з докором: він пропустив повз вуха промову її бабусі. Чи то була двоюрідна тітка? Байдуже.

До заручин вони побачилися вдруге: відверта спроба Ядвіги Ярової змусити сина передумати. Під час відвідин Ярема відчайдушно намагався побачити в Галині щось близьке чи цікаве, що виправдало б його рішення у власних очах, але пошуки зазнали поразки — розмова під каву знову перетворилася на монологи майбутньої дружини про всілякі буденні дурнички. Галина щиро насолоджувалася цими посиденьками, запас її розповідей здавався невичерпним, і молоду панну зовсім не турбувало мовчання майбутнього чоловіка.

— Нас так вільно залишають наодинці, — спробував пожартувати Ярема, скориставшись однією з небагатьох пауз у її теревенях. — Матусі навіть не переживають, що ми можемо згрішити.

— Тільки першої шлюбної ночі, — суворо постановила Галина.

Шляхтич зітхнув.

Заручини минули наче уві сні: дивному,