Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

— Я…

Сетон ледь стримує завчасну радість від безсумнівної перемоги. Добре, що вираз його обличчя маскує скалічена щока.

— Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його.[26]

Свала знехотя усміхається і продовжує притчу:

— Проходив випадком тією дорогою священник один, побачив його, і проминув. Хоч ти і невірний, а Біблію знаєш добре. Ні, цей священник тебе не промине.

Знову залишившись наодинці, Сетон зачиняє двері, висипає з пакетика трьох жучків, кришить їх великим і вказівним пальцями над горнятком з водою, а тоді закидає голову назад і махом випиває все до дна.

12.

Спершу нічого. Потім поступово з’являється якийсь незрозумілий шум, примарні хвилі наростають і б’ються об реальність так, що аж здригається кімната, а зір запливає туманом. Чути дивний звук, і Сетон не відразу усвідомлює, що це скрегіт його власних зубів. Тіло рясно пітніє, протестуючи проти отрути смарагдово-зелених комах, що вдерлися у його середовище. Стає все гірше й гірше: тіні в кімнаті набувають загрозливих форм, прямі кути гойдаються і випинаються. Сетон метається на бамбетлі, то загортаючись у жорстку ковдру, то скидаючи її, чує власний сміх, плач і вереск, аж доки перед очима все гасне і всередині стає порожньо.

Із мороку напливає чийсь тужливий голос. Марення разюче схоже на дійсність: малий Тюко в Сакснесі, на шкірі ще не загоїлися виразки від віспи. Хлопець випливає з лихоманки, а його батька більше немає серед живих. Тюко залишається сам, навколо тільки тиша і злиденні хатини, у яких помирають люди. Разом із голосом батька замовчав і Господь, молитва теж не приносить заспокоєння. Тюко продовжує ходити від хати до хати, роблячи те саме, що донедавна робив разом із батьком. У його торбі пляшка з водою, ганчірка, щоби прикладати до чийогось палаючого чола, Біблія і псалтир.

Тюко ступає вузькою стежкою, протоптаною в мокрому снігу. Щоразу, коли нога з’їжджає зі стежки, грудки снігу потрапляють у проміжок між обувкою та вовняними шкарпетками. Спочатку вони просто заважають, а тоді тануть і студять шкіру. Хлопцеві відомо, куди він прямує. Коло хати очищає підошви від снігу, стукаючи ногами об дерев’яну стіну, заходить всередину і прямує до темної кухоньки. Там суне тріску у жар, що досі жевріє під попелом. Знаходить свічку, у темряві спалахує вогник. Намацує свічник — звичайну латунну трубку, прикріплену до підставки, на яку скрапує рідкий віск, збоку вушко, за яке треба тримати.

Тюко йде туди, звідки доносяться мокрий надривний кашель і хрипке дихання. У ніс б’є сморід. Під подертим балдахіном помирає Каріс Юган зі спухлим від виразок обличчям. Тіло здригається, відчуваючи чиюсь присутність, квола рука намагається вхопитися за Тюко, але хлопець ухиляється. Каріс Юган був здорованем із гучним, як дзвін, голосом, який запросто сягав іншого боку поля, коли хтось із наймитів робив щось не те. Від дужого тіла залишилися шкіра та кості, а від голосу — глухі зітхання.

— Ульріко, люба, це ти?..

Тюко більше не вступає в розмови з тими, що помирають, вони вже не здатні до бесіди. Дружину Югана поховали ще тиждень тому, а самому Юганові хвороба вже відібрала розум. Тюко довго сидить на ослінці, уважно стежить за кожним подихом, час від часу перевіряє пульс на зап’ясті. Хлопець провів стільки часу коло смертного ложа хворих на віспу, що добре навчився розпізнавати наближення смерті. Коли Каріс Юган починає хрипіти, Тюко сповзає з ослінця і наважується підняти набряклу повіку. Подразнена світлом зіниця закочується назад, змушуючи Тюко тримати повіки обома руками.

Чоловік чинить опір, і хлопцеві доводиться докласти більших зусиль, ніж йому хотілося б — після одужання він почав бридитися дотиків. Тюко лягає на хворого і тамує подих, пучки пальців мокрі від сліз. Останній затхлий видих прямо в обличчя хлопцеві, і все, людини більше немає. Знову Тюко не встиг зловити смерть. Очні м’язи застигають, обличчя анітрохи не змінюється. Не видно на ньому ні страху перед чистилищем, ні торжества від вигляду брами, що веде до раю, а самі лише порожнеча й минуле. Із цих жалюгідних смертей у злиднях і лихоманці для Тюко жодної користі. Треба їхати геть, шукати відповіді десь далеко звідси.

Надворі стемніло. В окрайці неба, що заглядає крізь шибку, видно хіба з десяток зір. Тюко відчуває на плечах їхню вагу, зорі прекрасні та байдужі. Хлопець стає на коліна коло ліжка, із язика звично злітають вивчені змалку молитви. Вимовляє їх абияк. У кімнаті враз спалахує світло, із якого лунає відповідь:

— Сину мій, возрадуйся, я з тобою.

Темінь відступає, сяюча рука гладить Тюко по плечі, хлопець обертається і бачить свого батька, одягнутого у світло, довкола чола вінець із проміння, чисте, без виразок, обличчя пломеніє в переможній побожності.

Спершу Тюко відчуває тріумф від того, що його гадка підтвердилася. А потім його пронизує смертельний жах, наче крижаний спис у серце чи несподіваний удар у чоло, що засліплює.

Він розкриває рота, і, затинаючись, запитує.

13.

Ларс Свала притримує на чолі Сетона холодний вогкий рушник, поки той мотає головою по подушці. Забирає рушника лише тоді, коли Тюко продирає притомні очі. Із вікна падає ранкове світло, гострі промені висвічують порошинки, що клубочаться над підлогою.

Усі частини тіла Сетона цілі й рухаються. Під грудьми розпирає біль, наче міцно стиснений кулак, що ніяк не розпружиться. У стегнах важким молотом гепає пульс. Сетон натягує ряднину, щоби прикритися, а пастор тактовно відводить погляд. Сетон пробує заговорити, хрипкий голос спершу зривається.

— Як довго…

— Усю ніч.

Сетон бачить, що пастор утомлений тривалим чергуванням, важкі повіки нависають над темними мішками під очима.

— Пробач, що я ввійшов. Ти почав кричати, і я злякався, що ти заподієш собі шкоди.

Свала простягає Сетонові кухоль з водою, а коли той випиває геть усе, доливає із дзбана.

— Напад минув? Тобі вже краще? Чоло, як мені здається, уже не таке гаряче.

Тюко сідає та спускає ноги на підлогу. Болить кожен м’яз, та, на щастя, все ціле й неушкоджене.

— Так, навряд чи бувало гірше. Все як у тумані…

Свала підводиться, тре обличчя.

— Пробач, мені треба хоч трохи поспати, ще дуже рано.

Сетон киває у відповідь.

— Так, звісно. Дякую тобі.

— У дзбані свіжа вода, я набрав її годину тому, коли тобі стало трохи краще.

Пастор зупиняється, тримаючи одну руку на клямці дверей.

— Я…

Раптом передумує, знизує плечима і зачиняє за собою двері.

Сетон чекає, поки стихне рипіння дерев’яних сходинок ґанку, а потім шурхіт кроків під вікном. Тоді, зігнутий у дві погибелі, шкутильгає до надщербленої умивальниці, спускає штани і стає навшпиньки, щоби полити крижаною водою синій і твердий, як колода, прутень, що боляче спазмує. Поступово стає легше, кров відходить, набряк спадає, і Сетонові стає смішно від цього всього, а особливо з тих чудернацьких зелених жучків. Даремно він боявся, що з ними щось не теє, чи що вони застарі, все