Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І ось зараз, у блиманні лойового каганця, Сетон дозволяє собі ще раз роздивитися придбане. Здається, підозра підтвержується: із товаром щось не те, не той колір. Тюко обережно перевертає і витрушує пакетик, і на долоню падають три маленькі засохлі жучки. Для певності він перераховує тих, що не висипалися з паперу,— дев’ять, отже разом дюжина. Підносить руку ближче до світла. Зазвичай вони золотавіші, а ці блистять якимсь небаченим раніше неприродним відтінком зеленого, ніби прибульці з якогось іншого, більш яскравого та барвистого світу. Сетон розуміє, що так чи інак мусить сам перевірити ефективність жучків. Але хтось стукає у двері, й Тюко акуратно зсипає комах назад до пакетика.
Ларс Свала заходить, не чекаючи на запрошення. Напружено прокашлюється і стоячи чекає, поки Сетон обережно ховає згорток до кишені.
— Я бачив, як ти після служби розмовляв із хлопцями з півдня. Ви пішли до парку Кунґстредґорден, і ти довго не повертався,— каже пастор.
Сетон відповідає не відразу. У кімнаті гаряче, як у пекарні, сонце сліпить крізь шибку, від спеки потріскують балки. Коли Тюко Сетон обертається на табуреті у бік відвідувача, Ларс Свала на мить забуває, що саме питав. Його гостя наче підмінили. Сетон тре голе підборіддя, потім нахиляє тріснуте настільне дзеркало, щоби краще роздивитися.
— Під бородою свербіло, тож я нарешті поголився.
На столі лежить закривавлена шмата, що нею користувався Сетон замість рушника. Щоразу, коли ніж зачіпав припухлі краї рани, ганчірка зрошувалася свіжою кров’ю. Згадавши про гоління, Тюко напинає щоки, лівий кутик рота завжди довший за правий. Востаннє поглянувши у дзеркало, він розвертається до Свали, готовий приділити гостеві всю свою увагу.
— Пробач мене за це марнославство. Так, я справді не раз розмовляв з Альбрехтом і Вільгельмом. У Кунґстреґордені вечорами свіжо, ми бачимося і спілкуємося щовечора. Хлопці щирі, і мене тішить їхня довіра.
— Що тобі від них потрібно?
— Хіба я не такий член громади, як інші? Я довго був на самоті, що ж дивного в тому, що мене тягне до людей?
— Більше ні до кого, лише до них? На те є якась особлива причина?
— Чому ти запитуєш?
Ларс Свала сідає на краю ліжка і відокремлює від спітнілої шиї комір сорочки. Роздратовано морщить чоло.
— Я хвилююся за хлопців. Кожен, хто хоч раз кохав, бачить, як вони страждають. Їм не досить один одного, їм потрібно більше, плотські спокуси найсильніші в молоді роки. Господь напевно приготував хлопцям особливу долю, якщо послав таке випробування.
Свала знову підводиться і починає неспокійно походжати кімнатою.
— До того ж я знаю твої погляди. Боюся, що одне необережне слово може підштовхнути їх до прірви.
— Невже голос твого Бога слабший за мій?
Сетон стоїть проти світла, проміння огортає його постать, кидаючи тінь на обличчя. Важко сказати, чи він дійсно глузливо посміхається, чи це гра тіней на шрамі. Свала не відповідає, і Сетон продовжує:
— Хочу, щоби ти знав: я щиро вдячний за все, що мені тут дали. Це був наче благодатний піст. Ви розширили мій кругозір, та, здається, я трохи заплутався. Намагаючись утекти від жорстокої реальності, я дивився на світ чужими очима. Це не допомогло, мабуть, треба шукати кращих шляхів.
Сетон поволі нахиляється вперед.
— Твій всемогутній Бог надто дріб’язковий. Його чомусь постійно хвилюють наші жалюгідні гріхи. Ти освічений пастор, тож дозволь спитати. Як гадаєш, чи існує таке святотатство, від якого стрепенувся би сам Бог? Щось таке, що змусило би його покинути своє ложе із хмар і показатися на очі нам, смертним?
— Чим його ще здивуєш? Бог невидимий, його шляхи незбагненні.
Тюко розкриває долоню, і в ній щось блищить, пускаючи в обличчя Свали сонячного зайчика. Примружившись, пастор бачить, що це дукат — жовтий і блискучий, зі щирого золота.
— Колись ти любив ігри. Якби й досі грав, чи побився би зі мною об заклад про душі хлопців?
На мить у пастора голова йде обертом.
— А ти би поставив на сторону зла?
— Ми тут лише вдвох.
Ларс Свала тремтить, але не від холоду.
— Друже, тобі пора нас покинути. Моєму щастю не було би меж, якби я спромігся подарувати тобі віру, але ти сієш неспокій у моєму стаді, тому я змушений попросити тебе піти геть.
Ось-ось хлинуть непрошені спогади про вечори в п’яному екстазі, за партіями у фараон чи кості. Ніщо не зрівняється із п’янкою миттю, коли кидають гральні кості чи відкривають карти. Один-єдиний подих відділяє виграш від банкрутства.
— До того ж, я більше не граю, особливо на те, що належить не мені.
— Інколи в нас немає вибору, доводиться грати, аби не програти.
Сетон підкидає монету і вправно її ловить.
— Гадаю, ми з хлопцями зблизилися. Вони прості, їх неможливо не любити. Краса і молодість, звісно ж, на їхньому боці, однак це тимчасове. А те, що хлопці суто по-юнацьки не здогадуються про скороминущість цих рис, додає їм особливого шарму. І знаєш, чому тобі ніколи не виграти цей заклад? Чому вони радше підуть за мною, якщо доведеться вибирати?
Ларс Свала знає і присоромлено опускає погляд, а Сетон ще глибше встромляє ніж у рану:
— Ви приймаєте їх у свою громаду лише з милосердя. Ви хочете зробити з юнаків богобоязливих овечок, вони не влаштовують вас такими, якими є. У глибині душі ви їх ненавидите. Хлопці хоч і розгублені, однак насправді добре все відчувають. Під час молитви ви спопеляєте їх осудливими поглядами. Гріх, який вам ніколи не прийняти, нависає над ними, як темна хмара. Тоді як я єдиний, хто сприймає хлопців такими, які вони є, не намагаючись їх змінити. Я єдиний, хто їх не засуджує.
— І це ще одна причина піти звідси. Тобі пора нас залишити.
Сетон нахиляє голову на бік.
— Хочу попросити в тебе про останню послугу.
Ларс Свала здивовано морщить носа — так, ніби ніколи не очікував почути щось подібне.
— Про що йдеться?
— На Карибах я підхопив рідкісну хворобу — важку форму пропасниці. Я одужав, але невдовзі зрозумів, що ця болячка з тих, що ніколи остаточно не минають. Хвороба регулярно валить мене з ніг новими нападами. Вони то слабіші, то сильніші, ніколи не вгадаєш наперед.
— І просто зараз насувається такий напад?
Сетон киває з удаваною серйозністю.
— Так, і ніч обіцяє бути складною. Дозволь мені залишитись тут на цю останню ніч, у цій кімнаті, до якої я звик, і де мене ніхто не потурбує. Гарячка вже почалася, і всі м’язи страшенно болять. Даю слово, що ледве трохи очуняю, відразу ж піду геть!
Свала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1795, Ніклас Натт-о-Даг», після закриття браузера.