Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Двері переді мною відчинилися повільно, скрегіт металу відбився у вухах. Я ступив у середині, де мене зустріла приглушена темрява. Світло ледь освітлювало приміщення – круглий стіл у центрі й один стілець, на якому сиділа людина.

Чоловік був спиною до мене, але навіть із цим курсом я відчув, що це не просто ще один працівник комплексу. Його постава, впевненість у рухах, те, як він ледве нахилив голову, коли я зайшов, — усе це вказувало на те, що ця зустріч мала значення.

— Сідайте, — сказав він рівним голосом, який одразу змусив мене відчути себе під прицілом.

Я мовчки зайняв місце навпроти нього.

— Ви, мабуть, хочете запитати, чому ви тут, — продовжив він, не повертаючись.

— І чому я досі не зустрів жодного організатора, — додав я, не приховуючи ні роздратування, ні цікавості.

— Організатори спостерігають за вами, — сказав чоловік, і в його голосі не було жодної емоції. — Але вони не зустрінуться з вами до певного моменту.

— Якого моменту?

Мій співрозмовник повернув голову, і я вперше побачив його обличчя. Це був чоловік середнього віку з глибокими зморшками навколо очей і тонкими губами, які навіть у спокійній формі видавали жорсткість.

— Виконайте своє завдання, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі.

Його слова зазвучали як наказ.

— Що саме? — запитав я, нахиляючись ближче.

— Доведіть Айві до повного емоційного розкриття. Змусьте її пережити свої найглибші страхи, свої найсильніші почуття. Тільки тоді організатори з вами зустрінуться.

— Чому це так важливо? — запитав я, намагаючись отримати голос спокійним.

Чоловік нахилив голову трохи набік, ніби дивлячись на мене крізь інший ракурс.

— Ви ставите забагато питань, Ейрі. Ви аналітик, але не всі відповіді можна отримати через аналіз.

Я відчув, як у мене наростає гнів. Його манера розмови викликала відразу.

— І все ж ви хочете, щоб я продовжував цю гру.

Чоловік посміхнувся ледь помітно, але в його посмішці не було нічого теплого.

— Ви вже граєте, Ейрі. Ваша прив'язаність до Айві, ваші дії... Хіба ви не помічаєте, як змінилися?

Його слова були, як удар.

— Це не про мене, — відповів я жорсткіше, ніж очікував від себе.

— Але це завжди про вас, — сказав чоловік, нахилившись трохи ближче. — Айві – лише інструмент. І ви це знаєте.

Мої пальці стиснулися на краю стола.

— Ви хочете, щоб я її знищив, — сказав я прямо.

— Ми хочемо, щоб ви розкрили її. Її емоції – це ключ. І тільки через них ви знайдете відповіді, які шукаєте.

Ці слова залишили важкий осад у моїй душі.

— І якщо я відмовлюся?

Чоловік  посміхнувся ширше.

— Ви не відмовитесь.

***

Коли я повернувся до своєї кімнати, моя голова була переповнена думками. Слова того типа крутилися в голові, кожне речення — як чергова тріщина в стіні, яку я будував навколо себе.

Айві — лише інструмент.

Це було неправдою. Вона була живою людиною. Її емоції були справжніми. Її сльози, її посмішка – все це було для мене.

Але чому?

Чи це було лише тому, що я мав завдання? Чи це справжнє?

Моє серце залишилося байдужим до багатьох речей у житті. Але її голос, її погляди – усе це викликало щось, що я не міг ідентифікувати.

Я увійшов до кімнати й побачив Айві, що сиділа на землі.

— Як ти? — запитав я, опускаючись навпочіпки.

Дівчина здригнулася від мого голосу, але не відповіла. Мовчання Айві було важчим за будь-які слова. Я простягнув руку, торкнувся її плеча. Вона підвела очі, і в них я побачив щось, що завжди уникало мене: довіру.

Як далеко ти готовий зайти, Ейрі? Щоб дізнатися правду? Щоб дійти до кінця?

Я вдихнув глибоко, стиснувши пальці на її плечі трохи міцніше.

— Все буде добре, — сказав я.

Ці слова були такими простими, але в той момент я не знав, чи це була правда, чи лише ще одна частина гри.