Читати книгу - "Помилково заручені, Тіна Волф"

Аліна зайшла в офіс із тим самим настроєм, із яким зазвичай заходять в кабінет стоматолога з підозрою на виривання нервів — наче й обійшлося, але щелепу ще трохи тіпає. Вона тільки-но героїчно відвоювала своє право на дихання без весільного записника бабусі Михайла, і ось — новий фронт.

— Алінко! — пролунав голос боса, такий же гучний і різкий, як удар дверей у маршрутці. — Можна тебе на хвилинку?

Ну  от і все, не минулося… Може, він теж хоче скласти список гостей? — з іронією подумала вона, натягуючи на обличчя професійну посмішку з серії «я в нормі, тільки трохи пульсую».

В кабінеті боса, як завжди, пахло кавою, натхненням і надмірним контролем. Сам Олександр Петрович сидів за столом, хитро примруживши очі поверх окулярів. Явно, що він щось задумав?!

— То що скажеш, визначились ви з датою весілля? — спитав, підкручуючи уявні вуса. — Я чекаю запрошення, між іншим! І, якщо не секрет, де плануєте медовий місяць? Бо я на тебе великі плани маю, Алінко. Підвищення не кожен день роздаю!

— Медовий місяць? — перепитала Аліна, ледь не захлинувшись власною слиною. — Ага… Плануємо… Поки що... на вулиці. Свіже повітря, зорі, комарі — усе як годиться!

Бос засміявся, задоволено потираючи руки.

— О, гумор у тебе не зник — значить, не все так страшно! Але весілля — це серйозно. Ти ж не втечеш у декрет до того, як підеш в нову посаду?

Аліна внутрішньо зойкнула. Ну що ж, здається, цього разу мій кіт отримає підвищення раніше за мене…

— Ні-ні, Олександре Петровичу, я завжди на роботі. Навіть якби мене викрали інопланетяни — я б підписала звіт просто з тарілки!

Бос кивнув.

— Оце я розумію — професіоналізм! Ну що ж, не буду заважати. А запрошення на весілля чекаю. І без отого: «все скромно і для своїх». Я своїй дружині вже сказав: костюм із хімчистки не витягаємо до осені — влітку йдемо на весілля!

Аліна вийшла з кабінету, тримаючись за лоба. Весілля. Ще одне слово — і я сама собі кину букет і піду в монастир. З Родіком.

Поки вона поверталась на робоче місце, у голові крутилася думка: «Чи можна якось розписатися без відома нареченого… але і без весілля? І щоб бабуся не дізналась?»

Та ні, звісно, на цьому все не закінчилось. Аліна тільки-но сіла за стіл після «бойового» візиту до бабусі Михайла, тільки-но почала повертатись до стану «працююча жінка з майбутнім», як до неї почали тактично (тобто в повний зріст і з кавою в руках) підходити колеги.

— Алінко, ну наречений у тебе — просто космос, — озвалась Ірина з бухгалтерії, вже навіть не вдаючи, що зайшла по робочих питаннях. — Михайло… ох! Такий чемний! А як з Ігорем на корпоративі про гітару говорив — я аж заслухалась! Ви ідеальна пара!

— У вас очі під час танцю світилися, як у молодят на весільній фотосесії, — докинула Тетяна з відділу маркетингу, навіть не питаючи, чи можна приєднатись. — Ну що, коли весілля? Ми з дівчатами вже думаємо, що подарувати! Холодильник чи набір каструль?

Аліна застигла з ложкою над чашкою кави, як герой драми перед фатальним рішенням. Що подарувати? Може, когось із вас бабусі? На заміну мене?

— Дівчата, весілля… це… все ще в процесі. Можливо. Імовірно. Є шанс, що… — вона зробила глибокий вдих і випустила повітря зі звуком, як у старої кавомашини. — Ну коротше, не тисніть. Там… складна ситуація.

— Це через бабусю, так? — хитро примружилась Оля з HR* (*менеджер з персоналу). — Вона така… моторна. Я б свою так не вмовила на організацію, а ця вже, кажуть, зал забронювала?

— Таке враження, що ми всі працюємо на весілля Алінки й Михайла, — озвався Антон із юридичного. — Я вже роздрукував типові договори для ведучого, фотографа і аніматора. На всяк випадок.

«На всяк випадок я зараз піду в аптеку і куплю собі валеріану в каністрі», — подумала Аліна, стискаючи чашку кави, як зброю.

— Алін, — обережно озвався Сергій з сусіднього відділу, — а ти щаслива?

— Я щаслива, що в мене ще є стілець, і я на ньому, — видала вона, усміхаючись так, як усміхається людина, в якої лише одне питання: як вибратись з цього серіалу живою?

І в цю мить — як вишенька на тортик із сюрпризів — вискочило повідомлення на телефоні:

Михайло: «Привіт. Я, здається, ще живий. Принесу морозиво. Може, відкуплюсь?»

Аліна зітхнула і швидко надрукувала: 

«Принеси два. Одне для мене. Друге — як компенсацію моральної шкоди. І не забудь шолом. В тебе є п’ять хвилин до мого повернення в режим «Наречена на межі»!»

Аліна сиділа в кабінеті, клацаючи по клавіатурі так завзято, ніби кожен удар — це репетиція її великої промови-викриття. В голові вже дозрів цілий сценарій прочухана для Михайла, із прологом, основною частиною й висновками. Всі фрази були чітко сформульовані: з сарказмом, тонкою іронією та натяками на психотерапевтичну допомогу, яка могла б йому знадобитися після візиту бабусі.

— Обіцяв, що прийде, — пробурмотіла вона, зиркаючи на годинник. — Із морозивом. Невже думає, що мій гнів можна заморозити пломбіром?

Ще трохи, і вона вже розпочала б монолог на самоті, але раптом двері прочинилися, і до кабінету прослизнув... він. Михайло виглядав як людина, що пройшла випробування бабусею, ресторанними меню і емоційним бомбардуванням. Волосся скуйовджене, сорочка трохи перекошена, але на обличчі — сяюча усмішка і в руках пакет.