Читати книгу - "Помилково заручені, Тіна Волф"

Михайло, сідаючи за стіл і спостерігаючи за цією сценою, обережно приклав серветку до чола.

Аліна глянула на нього з таким виразом, який у всіх мовах світу перекладався однаково:  «Ти ще мені за це заплатиш. Дорого».

А бабуся, тим часом, притисла Аліну до себе так щільно, що записник «ВЕСІЛЛЯ» уперся їй у ребра, і щасливо повідомила:

— Сідай-но, дитино, зараз будемо складати список гостей! Почнемо з мого клубу настільного тенісу! Вони завжди оживляють танцпол!

Аліна зрозуміла, що це так швидко не скінчиться. Вона сиділа за столом, стискаючи келих з мінералкою так, ніби з нього можна було витиснути якусь рятівну думку. Поряд бабуся Михайла, ніби жива енциклопедія весільного етикету, розгорнула свій записник «ВЕСІЛЛЯ», в якому вже було більше нотаток, ніж у Конституції.

— Значить так, Алінко, слухай уважно, — сказала вона, надівши окуляри поверх уже наявних окулярів (щоб «бачити краще»). — Запрошуємо тітку Віру з Херсона. Вона трохи глухувата, але зате голосно сміється. І дуже любить співати. Після шостого тосту — обов’язково «Червону руту».

Аліна нервово посміхнулася:

— О, як… прекрасно. Люблю народну творчість…

— Далі, дядько Микола з Боярки. Він щоразу губить вставні зуби, але завжди знаходить їх до танців, — бабуся багатозначно кивнула. — А які в нього піджаки! Справжній модник! Щоправда, цього разу обіцяв прийти в національному костюмі.

— Це вже… колорит, — пробурмотіла Аліна, дивлячись, як Михайло тихенько ковтає сміх і відвертається до вікна.

— Ще запишемо Галину Іванівну — вона була моєю однокласницею, поки не перевелася. Дуже любить загадки. Може загадати під час першого танцю — це у неї така звичка. Ну, а якщо не вгадаєш — вважає, що шлюб приречений, — весело пояснила бабуся й усміхнулася.

Аліна з кожною хвилиною почувалася як учасниця телевізійного шоу, де головний приз — весілля з сусідом під наглядом родичів і загадок.

Вона вже відкрила рот, щоб щось сказати, але бабуся не зупинялася:

— А ще мій клуб «Срібна роса»! Ми разом займаємося йогою для суглобів, танцями на лавках і плетінням килимків. Вони обіцяли флешмоб. Після салату.

Аліна майже задихнулась від напливу фантазії, а тоді зобразила свою найкращу дипломатичну посмішку й кинула погляд на Михайла, що саме удавав, ніби заглибився в аналіз меню.

— Знаєте, Василино Пилипівно, — почала вона солодким голосом, — а може… ми трошки призупинимо цей захопливий процес?

Бабуся підозріло зсунула окуляри:

— Як це — призупинимо?

— Ну… скажімо так, дайте нам з Михайлом час на себе. Погуляти. Помріяти. Влаштувати… міні-медовий передвесільний період. Адже весілля — це такий важливий крок… Треба підійти з усією глибиною!

Бабуся замислилася. 

Поглянула в записник.  

Поглянула на Аліну. 

На Михайла. 

На офіціанта, що невчасно приніс рахунок.

— Ну гаразд… — зітхнула вона, відклавши записник в сторону. — Але щоб потім ніхто не казав, що бабуся сиділа склавши руки! Алінко, запам’ятай: якщо за місяць у вас не буде конкретної дати — я беру все у свої руки! І мені байдуже, де ви будете — у Єгипті, на Балі чи, прости Господи, в Радомишлі! Весілля буде, хоч би й по відеозв’язку!

Аліна кивнула з таким виразом, ніби виграла в шахи у самого диявола.