Читати книгу - "Помилково заручені, Тіна Волф"

Коли Аліна відкрила важкі дерев’яні двері ресторану «Затишок», їй здалося, що потрапила у паралельну реальність — десь між весільним салоном і клубом для пенсіонерів. У повітрі витав аромат борщу та пиріжків, змазаний нотками паніки, які, очевидно, йшли від Михайла, бо він виглядав так, ніби ось-ось запитає: «Може мені краще одразу померти?»

Аліна зайшла всередину так, ніби щойно зійшла з обкладинки юридичного журналу: впевнена і небезпечно чарівна. Її діловий костюм кольору графіту сидів ідеально — приталений піджак підкреслював талію, брюки зі стрілками — довгі, як кредитна історія, і так само бездоганні. Чорні туфлі на підборах цокали по мармуровій підлозі з такою серйозністю, що кілька офіціантів рефлекторно випрямили спини.

На голові — тугий кінський хвіст, кожен волосок — на своєму місці, ніби зібраний за інструкцією з міжнародного ділового протоколу. Обличчя — злегка втомлене, але з таким виразом, ніби вона готова вести переговори хоч із Радою Безпеки ООН… або з бабусею Михайла, що, власне, майже одне й те саме.

Озирнувшись, вона одразу помітила Михайла, що стояв біля барної стійки, наче школяр, який тільки-но розбив вікно м’ячем і тепер чекає, поки мама зателефонує татові. Бідолаха крутив у руках ложечку, немов вона могла відмотати час назад. Його обличчя було комбінацією: «вибач», «рятуй» і «я більше так не буду».

Аліна ще раз глибоко вдихнула, притиснула до себе сумочку-клатч і рушила до них з тією ж самою впевненістю, з якою йде жінка, що вже один раз погодилася зіграти наречену. І тепер намагається не опинитися на власному весіллі випадково.

— Ти виглядаєш… чудово, — пробурмотів він, коли Аліна підійшла ближче.

— Не намагайся заговорити мені зуби. Що тут відбувається, і чому я бачу адміністратора з папкою для завдатку?

— Це довга історія. — Михайло зітхнув. — Але коротко: бабуся впевнена, що весілля вже завтра. Або, максимум, наступного місяця. І вона, здається, обрала цей ресторан. І залишила завдаток. І сказала, що ти зараз все погодиш.

— Звісно погоджу, — промовила Аліна, саркастично посміхаючись. — Ще й тамаду найму, і клоуна візьму, якщо вже така феєрія!

Аліна кинула уважний погляд на Василину Пилипівну, яка мала неперевершений вигляд! Вона була справжнім генералом весільного фронту. На ній — костюм у дрібну клітку, який сидів так рівно, ніби зшитий спеціально під організацію серйозних сімейних заходів. Піджак мав виразні плечі — такі, що офіціант підсвідомо став рівніше і промовив «Добрий вечір» (хоча на вулиці стояв білий день!) голосом, на пів октави нижчим.

На голові в неї красувалася хустка з рожевими квіточками, зав'язана так туго, що здавалося — бабуся зібралася не лише організовувати весілля, а й на парашутний стрибок просто з ресторанного балкона, якщо щось піде не так.

Очі її ховалися за окулярами у тоненькій оправі, що зісковзувала на ніс кожні п’ять хвилин, але бабуся з гідністю її повертала назад одним пальцем, з таким виглядом, ніби зараз оголосить надзвичайний стан у залі й почне диктувати офіціантам весільний протокол.

Але найефектніше було в її руках — записник. На ньому маркером виведено великими літерами: «ВЕСІЛЛЯ» і підкреслено тричі, так, щоб ніхто — ні Михайло, ні доля, ні сам Всесвіт — не сумнівався в рішучості планів цієї жінки. В записнику, судячи з товщини та колекції кольорових закладок, вже було враховано все — від кількості гостей до сорту петрушки в салаті.

Бабуся сиділа, притиснувши записник до себе, як ковчег з весільними секретами, періодично його відкривала, прицмокувала язиком і перегортала сторінки з такою швидкістю, ніби шукала код до сейфу з сімейним щастям — або принаймні рецепт найвдалішого весільного салату.

Вона кидала погляди на офіціантів, мов та сама податкова: «Маєте білий стіл? А серветки? А генератор на випадок відключення світла?» 

Офіціанти відповідали пошепки — здається, щоб не злякати і не розсердити цю маленьку, але напрочуд рішучу жінку.

Василина Пилипівна безперервно щось занотовувала у свій легендарний записник «ВЕСІЛЛЯ», примружившись, ніби складала кросворд на швидкість, і в цей момент її увагу несподівано привернув легкий шурхіт тканини та стукіт підборів — прямо до неї наближалась Аліна разом із Михайлом. Бабуся повільно — дуже повільно, наче в голлівудському кіно з напруженою музикою на фоні — повернула голову. Її погляд спершу натрапив на молоденького офіціанта, потім на бар, потім на вазон... і нарешті — на Неї. Очі бабусі за скельцями окулярів блиснули, мов лазери в режимі «сканування об'єкта: потенційна невістка». Вона закрила записник з відчуттям важливої паузи й повільно, як досвідчений генерал перед важливою нарадою, піднялася зі стільця.

— Алінка! — вигукнула вона з таким ентузіазмом, що навіть кавоварка за баром задзижчала. — Нарешті! А ми вже тут цілу годину з онуком сушимо голови над меню й серветками, а тебе все нема й нема!

Аліна застигла, мов скунс під фарами вантажівки. Усмішка, яку вона намагалася намалювати на своєму обличчі, виглядала на кшталт «я не впевнена, чи це привітання, чи вже допит із пристрастями».

— Я… робота… графік… — почала вона плутано, але бабуся вже підскочила ближче, схопила її за руку й заговорила пошепки, який, тим не менше, чули всі:

— Я все розумію, наречена моя! Робота-роботою, а весілля ніхто не відміняв. Ти дивись, яка ти змарніла! Мабуть, онук мій годує тебе одними сухариками… не дочекалася ще заміжжя, а вже терпиш таке.