Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

     Після розмови з Артемом, Тарасу стало легше. Йому дуже не вистачало таких розмов з братом. І, здається, Артем тепер вірить, що в Тараса з Еммою нічого не було.  Звісно, що це тішило Тараса. Але ж все одно смуток не залишав його. Він не міг забути Соломії, не уявляв свого життя без неї. Але нічого зробити не міг.

     Дні тягнулись повільно. Дитя Артема стало набирати вагу і лікарі казали, що через кілька тижнів, його можна буде забирати додому. Стан Емми був стабільно важким, вона так і не повернулась до тями, а вже минуло два тижні з дня нещасного випадку. Після цієї розмови у кафе, брати більше не розмовляли. Кілька разів зустрічались, але перекидались лише кількома словами. Артем був дуже пригніченим, і тепер він дуже хвилювався, як виховуватиме дитя без його мами.

    Декілька разів Тарасу телефонував дід Улас. Він теж переживав за Артема, але не хотів його турбувати, тому про все розпитував у Тараса. А якось попросив його приїхати  в село. Не хотілось туди їхати хлопцеві, та відмовляти дідусеві він не любив.

      В село Тарас поїхав холодного недільного дня. Тримався мороз і на сільських дорогах була невелика ожеледиця. Проїжджаючи біля джерела, Тарас зупинив авто. Він не хотів виходити, лише здаля поглянув на місце, де колись був дуже щасливим. Все було сірим і холодним. Дерева навколо стояли сумні та нерухомі, лише злегка покриті інієм. Над джерелом підіймалась тонка пара. Вода у джерелі не замерзала. Тисячі маленьких джерельці били ключем, ніби даруючи надію на щасливе тепле майбутнє. Раптом Тарасу захотілось вийти і доторкнутись до цієї води. Він знав – вона цілюща. Вийшов з машини і рішуче подався до води. Відразу ж посковзнувся, тому далі йшов обережніше. Жодних слідів ніде видно не було. Тарас присів і провів рукою по воді. Вона виявилась теплішою, ніж він очікував. Він не стримався і випив трохи води з пригорщі. Смачна, як завжди. Хотілося б побути ще тут. Хотілося б побачити вершницю на коні, та марно на це сподіватись. Та й холод дошкуляв. Тарас повернувся в машину і поїхав до дідуся.

       Приємним затишком зустрів Тараса дім дідуся і бабусі. Запах свіжоспечених пиріжків змішався із запахом дров, що потріскували у плиті. Як же зраділи дідусь і бабуся, коли побачили Тараса. Бабуся відразу ж заходилась пригощати онука, а вже потім почали розпитувати про Артема. Та нічого втішно він їм не сказав.

- От перший наш правнучок, і от так не щастить… - Зітхнула бабуся.

- Та буде все добре. – Впевнено мовив дід Улас. – Будемо мати ще багато правнуків. І Артем, і Тарас нам ще їх подарують.  

     Якось гірко стало Тарасу від цих слів дідуся. Він ще не задумувався про дітей. Та й одружуватись поки що не збирався. А, може, і не одружиться ніколи. Тому промовчав на слова діда і почав збиратись додому.

- Побудь ще трохи, синку, ти так давно нас не провідував… - Попросив дід.

- Та я  хотів завидна повернутись додому.

- Ну вже день довший, тому ще встигнеш. А пішли сядемо на канапі у вітальні. – Запропонував дід Улас.

- Ну хіба на пів годинки… - Погодився Тарас і пішов за дідом у вітальню.

- Бачив я твою Соломію… - Почав дід, зручно вмостившись на канапі, а в Тараса відразу загорілись очі. Він вже забув, що через пів години мав повертатись до міста, а готовий прямо зараз крізь сніг і лід бігти на край села, аби тільки побачити кохану дівчину.

- Дідусю, вона повернулась? Давно? Вона так і живе в тій хатині?

- Не поспішай, синку. Я її бачив тиждень тому, вона приїздила на кілька днів і знову поїхала.

- Як же так? Чому ж ви не дали мені знати? Я б все кинув і приїхав би, щоб побачити її. А куди вона поїхала? За кордон чи може лишилась в Україні?

- За кордон! – Зітхнув дід.

- Ех… - Ще важче від діда зітхнув Тарас і заховав руками обличчя.

- Та не побивайся ти так! – Поплескав дід онука по плечу. – Говорив я із нею…

- Справді? І що ви їй сказали? – Враз пожвавів Тарас.

- Що сказав? Сказав, що ти кохаєш її!

- Дідусю?! Я не наважувався їй зізнатись в цьому, а ви…

- А я наважився! І крапка. Дівчина має знати, що крім неї тобі нікого не треба. А ще розказав їй як тебе    Емма використовувала, а ти чи то через свою доброту, чи то через дурість, допомагав їй.

- І що вона повірила?

- Не знаю, синку. Я її випадково зустрів, коли повертався з магазину. Вона гуляла з конем. Зупинив, попросив вислухати. Вона неохоче погодилась. А коли я їй все розповів, то поглянув у її очі. Вони такі в неї незвичайні…

- У неї найгарніші очі в світі! – Перебив дідуся Тарас.

- Гаразд, найгарніші. Так от, коли я все їй розповів  і поглянув у її очі, то побачив там сльози… Вона не сказала нічого. Просто розвернула коня і поїхала.

- Як ви думаєте, вона повернеться?

- Повернеться, синку, повернеться… Влітку у неї будуть канікули, а ти знаєш як тут красиво в цю пору, от вона і повернеться…

   Від цих слів дідуся на душі в Тараса стало дуже тепло. Ці слова зігрівали його ще багато довгих та холодних днів