Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

    Артем повернувся додому аж через добу після нещасного випадку з Еммою. Вона так і була непритомна та лікувалась у реанімаційному відділенні. До неї нікого не пускали і все ще не давали ніяких прогнозів щодо покращення її стану. Стан дитини стабілізувався, та все ж маля потребувало довготривалого лікування. Наскільки це вплине на майбутній розвиток дитини ще говорити було рано.

      Тарас відпочив один день і знову взявся до справ фірми. З Артемом він не бачився. Про його приїзд дізнався від батьків. Тарасу хотілося поговорити з братом, підтримати його, нарешті налагодити стосунки, та він розумів, що Артему зараз не до нього. Батько розповів Тарасу, що Артем майже весь час проводить у лікарні, хоч його не пускають ні до дитини, ні до Емми.  Та через кілька днів Артем сам зателефонував Тарасу і попросив його зустрітись.

Артем чекав на Тараса у невеличкому затишному кафе неподалік від лікарні. Тарас помітив темні круги під очима у брата, а в очах невимовну печаль. Артем сидів за столом і помішував ложкою чай.

- Можливо, щось тобі замовити поїсти? – Спитав Тарас. Він переглядав меню, бо якраз був час обіду. – Хочеш солянки чи бульйону якогось?

- Я сьогодні вперше побачив сина… - Сказав у відповідь Артем. – Маленький, ні в чому не винен  хлопчик. Він лежить сам у холодному інкубаторі, хоч мав би ще бути у теплому затишному животику своєї мами. А мама… Що з нею буде невідомо… Це все – моя вина… - Артем схилив голову і закрив очі рукою. Деякий час сиділи мовчки. Тарасу принесли його солянку, але він вже не був певен, що хоче її скуштувати.

- Брате, я не знаю як тобі допомогти. Але ти скажи, а я чим зможу…

- Ти й так допоміг. – Артем подивився в очі Тарасу. – Ти привіз Емму до лікарні, ти дав їй свою кров… А я… я, перед тим, як поїхати за кордон, наказав їй не спілкуватись з тобою. Я найняв їй водія. Але в той день він захворів. Вона мені зателефонувала і сказала, що їй потрібно чимось дістатись додому. До батька я не додзвонився. Вона казала, що ти ще є на роботі, та я наказав, щоб не сміла у тебе просити допомоги, бо тоді я не приїду на пологи або взагалі залишусь за кордоном назавжди. Вона цього дуже боялась і тому вирішила добиратись самотушки. Отже, виходить, що я мало не вбив своїх дружину та сина. Хоча… хтозна як все ще скінчиться.

- Все буде добре…

- Та… взагалі, я покликав тебе не для того, щоб скаржитись…

- Кажи, я зроблю все, що зможу!

- Я хотів подякувати тобі за те, що допоміг…

- Та облиш, я певен, щоб і ти так вчинив би… Ми ж брати!

- Так. Знаєш, Емма мені такого нарозказувала про вас…

- У нас ніколи нічого не було з Еммою. Ніколи!

-  Я розумію, що вона любить вигадувати. Я розумію, що вона корислива і завжди шукає собі вигоду, я давно це помітив. Але не хотів на цьому зосереджуватись, бо в глибині душі вірив, що вона хороша людина. А все тому, що любив її. Чи люблю зараз? Коли я тоді побачив вас разом, то зненавидів обох. І коли дізнався про вагітність Емми, вирішив, що зачекаю поки народиться дитя, а тоді заберу його собі і буду виховувати сам. Я поїхав. Не хотів її бачити, але вона все одно не виходила мені з голови.

- Розумію, брате. – Зітхнув Тарас. – У мене така ж проблема.

- Така ж? Але ж ти казав, що у вас з Еммою нічого не було? Чекай, не було, але ти її все одно кохаєш?

- Кохаю. Але іншу дівчину. І через Емму я втратив її.

- Чому через Емму.

     І тоді Тарас розповів йому історію з Соломією, не опустивши жодної деталі.