Читати книгу - "Правік та інші часи"

Колоска вийшла на поріг і поглянула просто в почервонілі очі Уклеї.

— Не віддам її тобі.

Той од несподіванки втратив самовпевненість, однак лише на мить, тож проказав спокійно:

— Вона вже моя. Тільки вперлася, щоб ти її неодмінно благословила. Я маю просити в тебе її руки.

— Не віддам її тобі.

Уклея озирнувся в бік автомобіля й крикнув:

— Руто!

За мить дверцята відчинились, і з машини вийшла Рута. Її волосся тепер було коротке й кучериками вибивалося з-під маленького капелюшка. У вузькій спідниці та черевичках на високих підборах вона здавалася худорлявою й високою. Їй важко було йти в такому взутті піщаною дорогою. Колоска поїдала доньку очима.

Рута зупинилась біля Уклеї й невпевнено взяла його попідруки. Цей порух остаточно повернув йому впевненість.

— Благослови доньку, жінко, бо маємо обмаль часу. — Уклея легенько підштовхнув дівчину вперед.

— Йди додому, Руто, — сказала Колоска.

— Ні, мамо, я хочу вийти за нього.

— Він тебе кривдитиме. Він тебе занапастить. Це перевертень.

Уклея засміявся.

— Руто, їдьмо собі, бо тут як горохом об стіну…

Раптом дівчина зиркнула на нього, жбурнула йому під ноги сумочку й крикнула:

— Я не поїду, поки вона мені не дозволить!

І підійшла до матері. Колоска пригорнула доньку, й вони довго стояли так, аж Уклея почав непокоїтись.

— Їдьмо, Руто. Ти не зобов’язана її переконувати. Ні — то ні. Ото ще велика пані…

Тоді Колоска відізвалася до нього понад головою доньки.

— Можеш забрати її, але за однієї умови.

— Ну? — зацікавивсь Уклея. Він любив торгуватися.

— З жовтня до травня вона твоя. З травня по вересень — моя.

Уклея здивовано глянув на неї, потім почав лічити на пальцях місяці, й у нього вийшло, що він на цьому виграє. Мав більше місяців, аніж Колоска. Уклея хитро посміхнувся.

— Гаразд, хай буде по-твоєму.

Рута взяла мамину руку і притулила до своєї щоки.

— Дякую тобі, мамо. Мені буде добре. Матиму там усе, що захочу.

Колоска поцілувала її, навіть не глянувши на Уклею, коли вони відходили. Автомобіль випустив хмару сірого диму, і вперше у своєму житті дерева на Видимачу скуштували чадних газів.

Час Місі

Для родичів та колег по роботі, для секретарів й адвокатів Павел Боський улаштовував іменини в червні, на Петра й Павла. Але на свій день народження завжди запрошував тільки Уклею. День народження існує для друзів, а Павел мав одного друга.

Почувши глухий рокіт «Варшави», діти сполохано втікали до схованки під сходами. Уклея, несвідомий того, що породжує страх, привозив дітям великий термос із морозивом, а в паперовій коробці — вафлі.

Міся, в блакитній сукні для вагітних, запросила їх до столу в кімнаті, але вони не поспішали займати місця. У дверях до Рути причепився Ізидор.

— Маю нові марки, — сказав він.

— Ізидоре, не набридай гостям, — висварила його Міся.

— Ти в цьому хутрі — наче Снігова Королева, — прошепотів Ізидор до Рути.

Міся почала подавати страви. Був холодець та два різновиди салату. Було півмиски ковбас та фаршировані яйця. В кухні грівся біґос і шкварчали курячі стегенця. Павел налив у чарки горілку. Чоловіки говорили про ціни на шкіру в Ташуві та Кельцах. Потім Уклея розказав сороміцький анекдот. Горілка зникала в горлянках, а чарки аж здавалися мізерними, аби вгамувати їхню страхітливу спрагу. А чоловіки все ще здавалися тверезими, хоча їхні обличчя розчервонілись і дехто порозстібав комірці. Врешті очі помутнішали, ніби замерзли зсередини. Тоді Рута вийшла услід за Місею на кухню.

— Я допоможу тобі, — сказала вона, і Міся дала їй ножа.

Сильні Рутині руки краяли й краяли, а червоні нігті мелькали над білим кремом, неначе краплі крови.

Чоловіки почали співати, й Міся занепокоєно глянула на Руту.

— Я мушу покласти дітей спати. Занеси їм солодощі, — попросила її.

— Я зачекаю на тебе. Помию руки.

— Руто! — Несподівано в кімнаті виріс п’яний Уклея. — Йди сюди, курво!

— Ходи, — швидко сказала Міся Руті й взяла тацю із солодощами.

Рута відклала ножа та неохоче пішла за Місею. Вони сіли біля чоловіків.

— Поглянь, який я купив жінці ліфчик! — крикнув Уклея і шарпнув на ній блузку, відкриваючи вкриту ластовинням душу та сніжно-білий мережаний бюстгальтер. — Французький!

— Припини, — тихо сказала Рута.

— Що «припини»? Мені не можна? Ти моя, вся ти і все, що маєш на собі. — Уклея поглянув на повеселілого Павла й повторив: — Вона вся моя! І все, що має на собі! Я маю її цілу зиму. Літом чимчикує до мами.

Павел кивнув йому на повну чарку. Вони не звернули уваги, що жінки знову вийшли на кухню. Рута сіла до столу й запалила циґарку. Тоді Ізидор скористався з оказії та приніс коробку з марками та листівками.

— Поглянь, — сказав він заохотливо.

Рута взяла листівки і якусь мить розглядалася. Випускала з червоних губів хмарки білого диму, а помада залишала на циґарці таємничі сліди.

— Можу їх тобі дати, — сказав Ізидор.

— Ні. Я волію розглядати їх у тебе, Ізеку.

— Літом матимемо більше часу, правда?

Ізидор побачив, що на нерухомих від туші віях Рути затрималась велика сльоза. Міся подала гості чарку горілки.

— Не маю я щастя, Місю, — сказала Рута, й ув’язнена віями сльоза покотилася щокою.

Час Адельки

Аделька не любила батькових колеґ, усіх тих чоловіків, одежа яких смерділа циґарками та пилюкою. Найповажнішим з них видававсь Уклея — либонь через те, що був такий великий і гладкий. Та навіть Уклея робився милим і ґречним і говорив тоншим голосом, коли до батька приїжджав пан Відина.

Відину привозив водій, який куняв потім цілий вечір у машині біля будинку. Відина мав зелений мисливський костюм і перо на капелюсі. Вітаючись, плескав Павла по спині та довго й улесливо цілував Місину руку. Міся наказувала Адельці зайнятися малим Вітеком, а сама діставала з комори найкращі запаси. Ніж мелькав у її руці, коли нарізала суху ковбасу та шинку. Павел говорив про Відину з гордістю:

— Тепер добре мати такі знайомства.

Власне цим батьковим знайомим припало до душі полювання, й вони приїжджали з великого лісу, обвішані зайцями та фазанами. Клали все це в передпої на стіл і перед тим, як сісти до столу, вихиляли по півчарки горілки. Дім пах біґосом.

Аделька знала, що в такий вечір муситиме грати. Пильнувала також, аби напохваті був Антек зі своїм акордеоном. Нікого так не боялась, як батька, коли той сердився.

Наставав час, і мама наказувала їм брати інструменти та йти в кімнату. Чоловіки запалювали