Читати книгу - "Правік та інші часи"

Вона відсмикнула ногу. Ізидор розплющив очі та поглянув просто в Рутине обличчя. Воно було якесь холодне, зле. Не таке, яке знав.

— Ніколи не буду робити цього з тим, кого кохаю. Лише з тими, котрих ненавиджу, — сказала вона і встала. — Я пішла. Якщо хочеш, ходім зі мною.

Він піднявся поспіхом і рушив за нею, як завжди, на півкроку позаду.

— Ти змінилася, — сказав тихо Ізидор.

Раптом вона зупинилася й глянула назад.

— Авжеж, змінилась. Дивуєшся? Світ лихий. Ти бачив це сам. Що це за Бог, який створив такий світ? Або він сам злий, або дозволяє зло. Або йому все перемішалося в голові.

— Не можна так казати…

— Мені можна, — сказала вона і побігла вперед.

Стало напрочуд тихо. Ізидор не чув ні вітру, ні птахів, ані дзижчання комах. Було пусто і глухо, немовби він упав у пух, у саму середину величезної перини, в кучугуру снігу.

— Руто! — крикнув він.

Вона промайнула між деревами, а потім зникла. Він побіг за нею. Роззирався безпорадно, бо зрозумів, що не зможе потрапити додому сам.

— Руто! — крикнув ще голосніше.

— Я тут, — сказала вона і вийшла з-за дерева.

— Хочу побачити осердя Правіка.

Вона потягла його в хащі — дикої малини, ожини. Рослини хапали Ізидора за светр. Перед ними зяйнула галявинка, оточена величезними дубами. На землі було повно жолудів, старих і цьогорічних. Одні розсипалися в порох, інші проростали, а ще інші блищали свіжою зеленню. Посередині галявинки мостився високий довгастий камінь з білого піщаника. На цьому обеліску лежав ще один, ширший і масивніший. Нагадував капелюх. Ізидор помітив під кам’яним капелюхом риси людського обличчя. Він підійшов ближче, щоб його роздивитися, й тоді побачив, що такі самі обличчя були обабіч. Отже, три обличчя. І зненацька Ізидор пережив відчуття прикрої неповноти, браку чогось надзвичайно важливого. Мав враження, ніби все це вже звідкись знає, що бачив галявину й камінь посеред неї та три його обличчя. Знайшов Рутину руку, але це його не заспокоїло. Рука потягла його за собою, і вони почали рухатися навколо галявини, по жолудях. Тоді Ізидор побачив четверте обличчя, таке саме, як ті три. Він ішов дедалі швидше, а потім відпустив Рутину руку, бо почав бігти, дивлячись на камінь. Бачив завжди одне обличчя, повернуте до нього, і два — в профіль. І тепер зрозумів, звідки бралося те почуття браку чогось, — це смуток, що лежить в основі всього, смуток, наявний у кожній речі, кожному явищі, споконвічно — не можна пізнати все нараз.

— Не можна побачити четверте обличчя, — промовила Рута, мовби читала його думки. — Це ж і є осердя Правіка.

Почався дощ, і, дійшовши до Гостинця, вони геть змокли. Рутина сукня прилипла до тіла.

— Ходім до нас. Посушишся, — запропонував Ізидор.

Рута стала навпроти Ізидора. За її спиною було село.

— Ізеку, я виходжу заміж за Уклею.

— Ні, — промовив Ізидор.

— Хочу піти звідси до міста, хочу подорожувати, хочу мати сережки і гарні черевички.

— Ні, — повторив Ізидор і затремтів. Вода стікала його обличчям та розмивала вид Правіка.

— Так, — сказала Рута і відступила кілька кроків назад.

Під Ізидором підігнулися ноги. Боявся, що впаде.

— Я буду в Ташуві. Це недалеко! — крикнула вона і повернула до лісу.

Час Колоски

Лихий Чоловік приходив на Видимач увечері. З’являвся з лісу на смерканні, і скидалось враження, немов відклеювався від його стіни: був темний, на обличчі мав тінь дерев, що ніколи не зникала. На його волоссі блищало павутиння, по бороді мандрували щипавки і маленькі жучки — в Колоски це викликало відразу. Й пах він інакше — не як людина, а як дерево, як мох, як щетина кабана, як заяче хутро. Коли вона дозволяла йому ввійти в себе, то знала, що злягається не з людиною. Незважаючи на людську подобу, на два чи три людські слова, які вмів сказати, то була не людина. Коли Колоска це усвідомила, її охопив страх, але й водночас хвилювання від того, що ось вона сама перетворюється на лань, льоху, лосицю, що вона сама всього-на-всього самиця, як мільярди самиць у світі, і що має самця такого ж самого, як мільярди самців у світі. Лихий Чоловік видобував тоді з себе довге пронизливе виття, яке мало бути чутним у цілому лісі.

Він полишав її на світанку і на прощання цупив трохи їжі. Неодноразово Колоска пробувала йти за ним лісом та вислідити його схованку. Якщо б знала, де ця схованка, то здобула б над ним більшу владу, адже ж у власному барлозі тварина чи людина проявляє найслабші сторони своєї натури.

Їй ніколи не щастило прослідкувати за Лихим Чоловіком далі, як до великої липи. Коли бодай на мить відводила погляд од згорбленої спини, що мелькала між деревами, Лихий Чоловік зникав, немовби в землю западався.

Нарешті Колоска зрозуміла, що її зраджує жіночий запах, і тому Лихий Чоловік знає, що його вистежують. Отож вона назбирала грибів, кори з дерев, набрала глиці та листя і все це вкинула в горщик. Залила дощовою водою та чекала кілька днів. А коли до неї знову прийшов Лихий Чоловік, а потім над ранок шаснув у ліс зі шматком солонини в зубах, вона швидко роздяглась, намастилася своїм зіллям і рушила за ним назирці.

Лихий сів на траву, скраю луки, та з’їв солонину. Потім витер руки об землю і ввійшов у високу траву. На відкритому просторі роззирався лякливо та принюхувався. Раз навіть припав до землі, й лише потім Колоска почула гуркіт підводи на Вольській дорозі.

Лихий Чоловік вийшов на Паперне. Тепер Колоска кинулася в траву й, припадаючи до землі, бігла його слідом. Опинившись на узліссі, ніде не могла його побачити. Намагалась нюхати, так як він, але нічого не відчувала. Крутилася безпорадно під великим дубом, коли раптом біля неї впала гілка, потім друга й третя. Колоска зрозуміла свою помилку. Підвела голову. Лихий Чоловік сидів на дереві й шкірив зуби. Колоска вжахнулася, її нічний коханець зовсім не нагадував людину. Гаркнув на неї застережливо, і Колоска зрозуміла, що мусить ушиватись.

Попрошкувала до річки, де змила з себе запахи землі та лісу.

Час Рути

Уклея довів своє авто «Варшаву» так близько, як лише зміг, потім змушений був висісти й піти пішки. Він спотикався на лісовій дорозі й кляв усе на світі. Коли нарешті доплентав до напіврозваленої Колосчиної халупи, то аж плюнув зі злости.

— Жінко