Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Я допоможу тобі, - метушливо промовила вона, підходячи до плити.

Я спостерігав за тим, як Поліна швиденько підсмажувала овочі на пательні та дивувався спритності цих чарівних тоненьких пальчиків. Але червоні очі маленької не давали мені спокою, вона плакала, сиділа весь цей час у ванній та плакала. Злість стягувалася у тугий вузол і не дозволяла мені нормально дихати. Через що я злився? Мабуть, через те, що не знав причини, чому Поліна себе так поводить. А ще дико злився на того, хто довів її до такого стану.

Здавалося б, що тут важкого? Просто поставити запитання та почути відповідь на нього, але мені було страшно. Я боявся як хлопчисько порушити межі її особистого простору. Мабуть, це наслідок, який тягнеться за мною ще з часів нашого першого знайомства. Тоді я повів себе як останній покидьок, тому все ще відчуваю провину за це.

Ми повечеряли в гнітючому мовчанні, що болісно здавлювало плечі. Смаку їжі я не відчував, хоча все пахло дуже апетитно. Поліна трішки поїла овочів та відмовилися від шматка смаженого курчати. Все це було дуже дивним. Невідомість пригнічувала.

- Можна я піду, ляжу? Щось я сильно втомилася, – тихо запитала дівчинка, не дивлячись мені в очі.

- Так, звісно. Йди, відпочивай. Я сам тут впораюся.

Вона пішла, а я ледве стримувався, щоб не перекинути стіл. В решті-решт, впоравшись зі своїми емоціями, я все ж таки поїв, а потім прибрався на кухні. Страх, обурення та злість змішалися між собою, спопеляючи мої нутрощі. Дідько, дівчина навіть своїм мовчання змушує мене корчитися, плавитися та страждати. Габ, а, може, ти дійсно в’язнеш у болоті власних одержимих почуттів? Треба поводитися спокійніше.

Я розташувався у вітальній за ноутбуком, сподіваючись, що робота допоможе мені трішки відволіктися. Так і сталося, коли я глянув на годинник, вже було далеко за північ. Я вже збирався лягти спати на дивані, коли на порозі вітальні несподівано з’явилася тендітна фігура Поліни. Схоже, вона весь цей час не спала. Я застиг на місті та нерухомо спостерігав за нею, немов побоюючись, що пташечка в будь-який момент може полетіти геть від мене. Декілька секунд маленька не наважувалася підійти, переминаючись з ноги на ногу.

- Іди до мене, - тихо промовив я.

Дівчина відразу ж відгукнулась на мою пропозицію, але замість того, щоб сісти поруч зі мною, вона вмостилась в мене на колінах, ткнулась носом у шию та заплакала.

Я оторопів через цю різку зміну в поведінці. Мені вже здалося, що Поліна ніколи не наважиться відкритися, а тепер… Думки сплуталися між собою, але я все ж таки обійняв маленьку, притиснув до себе та заспокійливо провів долонею по її довгому м’якому на дотик волоссю. Ця вразливість відчувалася особливо гостро, як і моя жага будь-яким способом захистити дівчинку. Мені стало й боляче, й сумно за неї. Поліна плакала, а мені здавалося, що її прозорі горошини сліз падають та омивають моє серце.

- Що трапилося? Хто тебе образив? – тихо запитав я, цілуючи її у скроню.

- Тато, - плутано відповіла Поліна та схлипнула.

Так і знав! Так і знав, що тут не обійшлося без цього шмата лайна! Руки миттєво зачухалися, захотілося вибити з нього залишки мозку, вивести далеко за місто, куди-небудь до лісу та скормити хижим тваринам. Я подивився б на це, навіть запалив цигарку, насолоджуючись сценою, як вовки роздирають людську плоть.

- Що він тобі зробив? – мій голос звучав погрозливо та якось придушено.

Маленька глибоко зітхнула та витерла пальцями свої заплакані очі. Вона виглядала нещасною, але не жалюгідною в своїй слабкості. Незважаючи на її сльози, в мене навіть думки такої не було, що дівчинка може зламатися. Чомусь в це важко повірити, хоча зовні Поліна виглядає тендітною та абсолютно беззахисною. Але всередині… Всередині вона набагато сильніша, аніж здається на перший погляд.

- Нічого такого, що неможливо було б пережити, - відповіла вона, ховаючи від мене свій сумний погляд. – Якщо чесно, то я плачу навіть не через нього. Тепер я собі це заборонила робити. Просто різні думки… Вони так несподівано нахлинули на мене, ось я і розклеїлась, - присоромлено зізналась маленька.

- І що то за думки такі? – я обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

- Таке, - знизує плечима. – Хто я? Нащо взагалі існую? Батько завжди ставився до мене як до речі, до того ж непотрібної та марної речі. Матері свою я зовсім не знаю, їй ще з народження я не потрібна була. Ані друзів, ані родичів, нікого. Робота, дім, постійна татова лайка, якісь-то незрозумілі люди, які полюбляли приходити до нас. Це все, все, що було в мене. Але… Я ніколи не жаліла себе, це вже було б занадто принизливо. Потім з’явився ти… Я ледве не збожеволіла від страху, коли… Ти сам знаєш, коли. А потім… Ти огорнув мене турботою, про яку я завжди мріяла. Ти рішучий і мені це подобається, подобається те, як розвиваються наші стосунки. Знаєш, - вона подивилася на мене своїми великими ясними очами, їх арктична блакить змусила моє дихання збитися. – Мені все одно, що між нами велика різниця у віці. Просто сьогодні, коли до магазину прийшов батько та сказав мені багато чого неприємного, до того ж ще й гроші твої забрав, я чітко зрозуміла та відчула той контраст мого минулого й теперішнього життя. Я не хочу в минуле, мені добре тут, поруч із тобою, - вона обійняла мене, народжуючи своїм дотиком тепло, що огорнуло моє тіло. – Стало сумно через те, що я ані трохи не важлива для свого батька. Обдумуючи все це, я розплакалася. До останнього не хотіла тебе турбувати своїми проблемами, але не змогла промовчати.

- Я радий, що ти вирішила довіритися мені, для мене це дуже важливо. Тепер знай, що я завжди поруч і ти коли завгодно, чуєш? Коли завгодно можеш поділитися зі мною тим, що тебе бентежить. Мені не все одно, що з тобою коїться. Я готовий в будь-яку хвилину вислухати тебе та допомогти.

Поля розірвала наші обійми та виразно подивилася на мене. Її очі палали, на щоках було помітно рум’янець. Вона чарівна. Сльози робили її вигляд більш розкритим та незвичайним. Я роздивлявся маленьку, торкався пальцями її ніжних щік, губ, підборіддя. Тепер я тактильно вивчав її, запам’ятовував кожну рисочку її молодого та красивого обличчя. Усвідомлення, що ця тендітна істота – моя, зводило з розуму. Я був щасливим, вкрай та болюче щасливим.