Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Дівчина першою потягнулась до мене за поцілунком, ніби сліпе кошеня, що навпомацки шукало захисту. Я відразу ж відповів, гаряче, наполегливо та закохано. Поруч із нею я не відчував себе Габріелем, якому вже майже сорок. Двадцять років, не більше. Поліна ще невміло, але пристрасно відповідала мені, стискаючі мої плечі своїми тоненькими пальчиками. Напівтемрява, жар її тіла, ванільний аромат її волосся, покірливість її вуст примушували мене спокуситися, не відступати, а добровільно летіти в прірву бажання. Я міцніше притиснув маленьку до себе та на секунду відірвався від її губ, щоб поставити лише одне запитання:

- Ти не боїшся?

- Ні, - твердо відповіла вона, залучаючи мене до нового поцілунку.

Це було хвилююче та настільки чуттєво, що хотілося кричати. Я переймався та боявся заподіяти шкоди, хоча розумів, що цього неможливо уникнути, бо така природа жіночого тіла. Але в будь-якому випадку я прагнув до того, щоб зменшити біль, бо не хотів, аби Поліна поряд зі мною відчувала себе некомфортно.

В мене було багато жінок, але з жодною з них я не був настільки щасливим і обережним. Напівтемрява спальні, до якої ми перемістилися, розчиняла контури, але я все одно добре бачив ніжні вигини дівочого тіла, яке хотілось безкінечно цілувати. Поліна боялася, я це відчував та розумів, але невідомість вміє лякати краще будь-якого пізнаваного страху. Ми цілувалися, насолоджувалися дотиками, диханням, поглядами, що були сповнені щирого бажання.

Це було більше, аніж просто секс, коли тілом опановує солодка насолода оргазму. Все, абсолютно все, що мало стосунок до маленької, для мене було дуже серйозним. Поліна довірилася мені, незважаючи на внутрішні побоювання. Я брав цю довіру, вбирав у себе, їв, немов солодкий плід із райського саду.

Поряд із Поліною я нібито наново вивчав цей світ, природу людського почуття. Наше фізичне та духовне єднання, народжувало насолоду, починало процес мого переродження, адже раніше примітивного тілесного задоволення мені було цілком достатньо. Бо чогось більшого я вже не міг відчувати. Спалене поле, порожнеча, яка тепер поступово наповнювалася яскравими фарбами та неосяжним спектром потужних позитивних емоцій.

Тихі стони, гаряча шкіра, заплющені очі, закушена губа та мальовничо розстелене на білосніжній подушці волосся – все це вводило мене в катарсис. Це було так пронизливо, що я майже захлинувся у власних почуттях.

Ще довго після всього, що трапилося між нами, я лежав у ліжку та міцно стискав у своїх обіймах маленьку. Її голова лежала в мене на грудях. У задушливому повітрі спальні все ще було відчутно аромат того, що було важко окреслити сірим і буденним словом «секс».

Проводячи пальцями вздовж Поліниної спини, я помітив, що вона зовсім не ворушиться.

- Усе добре? – пошепки запитав я, цілуючи її.

- Так. Усе просто чудово, - відповіла Поліна, не дивлячись мені у вічі.

- Я намагався, щоб тобі було не дуже боляче, - в моєму голосі почулися нотки виправдання.

- Дякую, я це відчула, - Поліна все ж таки подивилася на мене. – Тільки….

- Що? – я напружився. В голові майнуло безліч неприємних думок.

- Просто живіт трішки болить і я, здається, забруднила всю постіль своєю кров’ю. Пробач.

- І як ти з таким татком зуміла залишитися настільки чистою душею? – це питання скоріше було риторичним. – Не переймайся, я зараз усе виправлю. Не потрібно просити вибачення за природність ситуації.

Набравши у ванну гарячої води, я допоміг Поліні сісти. Сам швидко змінив постіль. Маленька сиділа, охопивши свої коліна руками. Я сів поруч на бортик ванни та уважно подивився на неї, побоюючись побачити в рідних очах жаль.

- Будь ласка, тільки не мовчи, інакше я збожеволію.

- Я щаслива, Габріелю, - відповіла Поліна, подивившись на мене з посмішкою. – Просто тепер я відчуваю себе так незвично, немов моє життя остаточно розділилося на «до» та «після».

- Ти шкодуєш про те, що трапилося між нами?

- Ні, ані трохи.

- Я не хочу, щоб ти плакала. Це завдає мені болю.

- Не буду, мені самій вже не хочеться. Просто батько так необачно кривдить себе, ламає своє життя. Він раніше не був таким, яким став тепер. Я ж знаю, що він інакший.

- Люди не змінюються. Все, що є в нас, рано чи пізно показує своє обличчя.

- Гадаєш?

- Просто знаю, сонечко.