Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якби ти одразу мене так почала називати, проблеми не було б. Але ж ні, вперлася і все тут.
— А ти, значить, не впертий, — я з докором глянула на нього.
— Хто сказав? — усміхнувся хлопець. — Таких впертих, як я ще потрібно пошукати. Я ж казав, що нічого не марно, — усмішка стала ще ширшою, а він наблизився до мого обличчя.
— Нічого не знаю, — гмикнула я і відвернулась.
— Ну от, сама себе видала.
— Це чим це, цікаво? — запитала я.
— Ти уважна, Ісо. Уважна як до себе, так і до інших. Тому мені не потрібно вказувати на те, що, може, зовсім трішки, але змінилося в тобі.
— Всезнайку вирішив пограти?
— Хіба я помиляюсь? — запитав він і поплескав рукою по плечу. — Можеш покласти голову. Не дивись так на мене. Я не прошу тебе роздягнутися й чекати мене в ліжку.
— Дай вгадаю. «Поки що»? — запитала я, звузивши очі. Хлопець тільки знизав плечима і відвернув голову. — Стукну зараз, Стюарте.
— І пів року не пройшло. Я Алекс, Каріссо. Досить мордувати моє прізвище.
— Я сказала, що подумаю.
— Ні́чого тут думати…
— Ми можемо тут довше посидіти? — змінила я.
— Звичайно. Нам немає, куди поспішати.
— От і добре, — тихо додала я і, поклавши голову Алексу на плече, заплющила очі.
— Занадто багато не думай — голова вибухне.
— Слухай, не псуй момент і просто помовч.
Порив вітру підняв у повітря все моє волосся й на голові утворився безлад, можу посперечатись, адже половина волосся опинилася в мене на обличчі. Та я це проігнорувала. А Алекс — ні. Прибрав волосся з обличчя, заправив деякі пасма за вуха.
— Дарма, — тихо промовила я. — Зараз вітер знову подує й буде те ж саме.
— Нічого, ще раз поправлю, — відповів хлопець.
— Дивний ти…
— Люди називають це іншим словом, — усміхнувся Алекс.
Так ми просиділи довго… дуже. Вирішили повертатись, коли піднявся вітер, а все тіло вже давно заніміло. Виявилося, ми просиділи так майже чотири години! Алекс знову замовк. І цього разу мені ця мовчанка здалася затишшям перед бурею. І… ох, я зовсім не помилилася.
Алекс зупинив машину, з’їхавши на обочину, і вийшов. Відчинив двері з мого боку.
— Виходь, — серйозно промовив він.
— Що сталося? — мене така раптова зупинка вибила з колії.
— Просто вийди.
Що він збирається робити? Я спохмурніла, але з машини вийшла.
— Ти скажеш, що не…
Я не договорила. Мене притиснули до машини й наполегливо віп'ялися в вуста. Від такого повороту я остовпіла. Та за мить оговталась і поклавши руки йому на обличчя, зупинила.
— Алексе, — я зловила його погляд. — Що ти робиш?
— Ти ставиш це питання вже всоте, — серйозно промовив він. — Я не залізний, Каріссо. І, чорт забирай, я кохаю тебе, хочу тебе, став залежним від тебе. Твій запах зводить мене з розуму і я втрачаю контроль. Тому, побач уже, нарешті, в мені чоловіка. Не хлопця, молодшого за тебе, а чоловіка. Який зітре всі твої погані спогади… і бісового демона разом із ними.
Сказати, що я була шокована, означало не сказати нічого. Я вперше бачила цього хлопця настільки серйозним і рішучим. Зараз, навіть, дурень побачить, що йому дах зносить від почуттів, що переповнювали його. Виявляється, він зовсім не дитина. Що ж…
— Ти не підеш проти Вінсента, Алексе. Крапка, — промовила я і, піддалася йому, його емоціям та почуттям. Та й, що брехати, щось у мені хотіло відчути його повністю.
Язик Алекса сковзнув по моїх вустах і, розімкнувши їх, проник у рот, сплітаючись з моїм. Одним довгим і гарячим поцілунком хлопець передав всю глибину свого бажання, підтверджуючи слова. Мої руки ковзнули до його шиї, торкаючись хвилястого волосся. Руки Алекса спустилися на сідниці і стиснули їх. З моїх вуст зірвався ледь чутний стогін, а хлопець притиснув мене до себе міцніше.
Я не знаю, скільки б це продовжувалося, якби до нас не підійшов літній чоловік. Схоже, ми зупинилися в доволі людному місці й поводимось не дуже… тактовно?
Алекс неохоче розірвав поцілунок, і глянувши на мене затуманеним поглядом, повернувся до чоловіка. Кілька хвилин вони розмовляли. Звичайно, я не зрозуміла жодного слова, але можна було здогадатися, що Алекс вибачається. Оскільки чоловік виглядав не надто задоволеним, а вампір винувато усміхався. Я опустила голову й усміхнулася. Чи шкодувала я, що не відштовхнула Стюарта? Ні… ба більше, хотілося продовження. Ех, Каріссо… швидко зруйнувалася твоя фортеця…
— Сідай у машину, вогнику, — тихо промовив Алекс і відчинив двері.
— Що він хотів? — запитала я, коли і він сів у машину.
— Сказав «но-но-но» й порадив молодятам знайти краще місце, аніж зупинка посеред вулиці, — усміхнувся хлопець.
— Молодятам… — хмикнула я. — Ти брехун, Стюарте.
— Це можна виправити будь-якої миті, — промовив він, а я здивовано глянула на нього. — І… Іс, я ж просив.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім», після закриття браузера.