Читати книгу - "Паперові солдати"

— Любий, це тебе, — Адрієн злегка підштовхнула чоловіка, і той раптом теж почервонів. — Що сталося?

— Нам, художникам, якось звичніше на самоті, — пробуркотів Білл, але почимчикував до подіуму зі статуетками.

— Фред Мур, Норман Фергюсон, — Дісней майже не робив пауз між іменами, адже над фільмом працювало три десятки художників.

Врешті дійшла черга й до Беббіта, і він, хоч і скрививши незадоволену мармизу, швидко приєднався до колег.

Замиготіли спалахи фотографів, заблищали посмішки та очі художників.

Наступними свою хвилину слави отримали сценаристи, потім арт-директори та композитори. Ніхто не залишився поза увагою, адже йшлося про безпрецедентний прорив у світовому кіномистецтві.

Репортери, які були присутні у залі, одразу напали на головних героїв вечірки. Один із них підійшов і до Білла.

— Містер Титла, ви були супервайзером над аніматорами. За якою ділянкою ви наглядали?

— За гномами, — посміхнувся Білл.

— Тобто оці маленькі «Оскари», — репортер показав рукою, — насправді ваші?

— Та ну, що ви! — Білл заперечливо підняв руку. — Це заслуга всіх аніматорів і передусім людини, що вигадала наш фільм, містера Діснея.

— Але самі гноми... — почав репортер.

— Особисто я малював лише двох, — перервав його Білл. — Мудрика та Буркотуна.

— Буркотун — мій улюблений. Складно було його вигадати?

— Складно було знайти прототип, решта вже справа техніки.

Репортер зацікавлено підняв очі від блокнота, в якому занотовував:

— І хто ж був прототипом цього гнома.

Білл посміхнувся:

— Буряк. Звичайнісінький буряк.

Він подивився у бік дружини, яку знову опікував Беббіт, і помахав їй рукою.

— Як цікаво. Містер Титла. У вашому прізвищі явно відчувається слов’янське походження. Ви чех?

— Ні, — Білл похитав головою.

— Поляк?

— Ні.

— А хто ж ви, містер Титла?

— Українець. Пробачте, на мене чекає дружина, — не схильний до порожніх розмов Білл залишив репортера над блокнотом і за мить уже приєднався до коханої.

21

Після доповіді начальству про ідентифікацію художника замість заохочення слідча група несподівано отримала рознос: «То ви що, одноногого впіймати не можете?». Краще б не доповідали, бо начальство завжди так — стараєшся, а у відповідь тебе лише пришпорюють. Міжнародна ситуація, розумієш, ООН, закордонна преса пише про УПА, а Москва заливає за шкуру сала.

Однак перевірки інвалідів розчарували Стекляра. Бо, по-перше, безногих виявилося значно більше, ніж можна було собі уявити. І це зрозуміло — на війні ногами наступають на міни, ламають їх, падаючи у воронки, отримують кулі в атаці біля окопів, та й взагалі ноги людини є найменш захищеною і найбільш помітною частиною тіла. Водночас після поранення у кінцівку можна вижити, у той час, коли отримуєш кулю в живіт чи груди — це практично гарантований кінець.

Капітан Стекляр, пройшовши війну, розумів це, але все одно був вражений кількістю інвалідів у селах. Перевірка забирала практично всі сили слідчої групи і обіцяла тривати не менше місяця — судячи з кількості одноногих. А робота в інших напрямках тим часом стояла. Тому поміркувавши, Стекляр вирішив повернутися до Рівного, залишивши Маркелова разом із місцевими відділами МҐБ розбиратися з інвалідами самостійно.

Кімната слідчої групи в управлінні була буквально завалена доказами, вилученими при взятті бункера «Буйного». Мудрицький, хоч і сидів ночами, не міг розібратися з такою силою матеріалів, тому Стекляр приєднався до нього. Вони роздивлялися кожен папірець, кожен клаптик, визначаючи, чи міг він бути таємним листом, а чи паролем.

— Товаришу капітан! Дивіться! — старлей показував на сірий аркушик.

— Що там?

— Цифри і літери.

— Ану дай ближче.

Стекляр уважно вивчив знахідку і покрутив головою.

— Ні, Михайле, це не те, що ми шукаємо.

— А що воно таке?

— Бухгалтерія.

— Яка бухгалтерія? — не зрозумів Мудрицький.

— Бандитська. Звіт за витрачені кошти. Цифри — то рублі і копійки, а літери — назви продуктів. От диви: ол — це олія, мас — масло. І так далі.

Старлей потер утомлене око і ще раз подивився на аркушик:

— Дивно. Навіщо бандитам бухгалтерія?

— А ти що думав, це Робін Гуди, які в багатих забирають, а бідним роздають?

— Та ні. Звідки в нас багаті?

— Отож, — Стекляр відкинувся на спинку стільця. — Це тобі не шляхетні розбійники. Це ціла армія. Знаєш, як їх по селах називають?

— Нічні, — сказав Мудрицький.

— Точно, нічні. А знаєш, чому?

— Мабуть, тому що вони вдень вийти бояться.

Стекляр зверхньо посміхнувся:

— Ех, лейтенанте! Це ми п’ять років тому вночі вийти боялися. І виходило так, що вдень у селі радянська влада, а вночі — їхня. Місцеві їх так між собою і називали — нічні. Зрозумів?

— Нічого собі!

— Оце й нічого собі! Тому у них і гроші свої, і бухгалтерія, і звітність, може, навіть суворіша, ніж у нас.

Мудрицький зітхнув і повернувся за свій стіл.

— Але ти молодець, що помітив. Усі незрозумілі папірці показуй мені.

Стекляр закурив і взяв з купи новий стос матеріалів.

— Товаришу капітан! — невдовзі почув він знову. — А це що?

— А що?

— Тут книжечка наколота.

— Як наколота? — одразу підскочив Стекляр.

— Голкою. От подивіться.

Капітан взяв з рук підлеглого тоненьку брошурку, розгорнуту на середині.

— Ану! Що там?

Він відкрив сторінку і подивився її на просвіт проти вікна.

— Ти ба! І справді наколота. Ну в тебе й око, лейтенанте!

Удвох вони уважно розглядали сторінку. Деякі літери на ній були злегка надколоті голкою — десь одна дірочка, десь кілька. Стекляр провів рукою — голка попрацювала настільки тонко, що краї отворів не відчувалися пальцями.

— Це шифр, — впевнено сказав він.

— Справжній? — видихнув Мудрицький.

— Ну а то як! Так, бери олівець, записуй.

Старший лейтенант азартно взявся допомагати.

— К — одна дірочка. О — три дірочки. Т — три дірочки.

— Так три, це ж О.

— О, — погодився Стекляр. — Значить тут складніше. Скільки літер у абетці?

— Тридцять три, — Мудрицький не забарився з відповіддю.

— Отож. А дірочок біля літер всього по кілька штук. Бо тридцять три дірочки просто не влізуть. Зрозумів?

— Так. І що робити?

— Будемо малювати. Перемалюй мені всі літери з дірочками, щоб було чітко видно,