Читати книгу - "Паперові солдати"

Мудрицький поринув у роботу — спочатку проти світла розглядав сторінку, потім замальовував літери. Стекляр стояв біля кватирки і курив. Його теж обійняв азарт, але це давалося взнаки лише у кутиках зіщулених очей та жовнах, що ходили сюди-туди.

За пів години Мудрицький завершив свою роботу й віддав капітану два списані аркуші.

— Дякую, — кивнув той і поринув у думки.

Шифр не міг бути складним, адже більшість націоналістів були простими сільськими хлопцями, яким задурили голови закордонні ідеологи. А сільський хлопець не знає вищої математики. Тому Стекляр вирішив згадати те, чому навчали на курсах контррозвідників, і сам взявся за олівець. Судячи зі всього, йшлося про так званий шифр заміни — коли літери замінюють цифрами чи іншими знаками. А ключ, що потрапив до рук, був записаний не у десятковій, а в іншій — наприклад, вісімковій чи двійковій — системі.

— Вісім і один, вісім і два, — бурмотів він собі під носа.

Врешті-решт, списавши з десяток аркушів, Стекляр переможно стукнув по столу кулаком:

— Є! Молодець, бібліотекар! Тримай!

На папірці, що він простягнув Мудрицькому, містилася табличка, де у лівій колонці стяли комбінації цифр, а у правій — літери, які вони приховували.

— Тепер будь-яку папірчину з цифрами, а особливо маленьку, пожмакану, складену і затерту, перевіряй на цій табличці, чи це не шифровка. Зрозумів?

Начальник обласного відділу МҐБ полковник Шевченко нетерпляче ходив своїм кабінетом. Капітан Стекляр з міркувань субординації весь час теж намагався підвестися, але полковник лише роздратовано махав рукою.

— Нам вдалося знайти ключ до бандитського шифру і розшифрувати повідомлення, або як його звуть бандити «грипс». Ось текст.

Полковник взяв з рук підлеглого аркуш із текстом і насупив брови.

— «Переправте нам 5 кілограм паперу та дошки вишневого дерева...» А дошки їм навіщо?

— Кліше вирізати. Я консультувався у художника, в наших умовах вишневе дерево найкраще для ксилографії.

— Ксило... чого? — несхвально зіщулився Шевченко.

— Графії. Форми, з якої друкують листівки.

— A-а! Так би й казав. Тобто виходить, що цей художник...

— Ніл Хасевич.

— Ну так, Хасевич, десь поруч?

— Так точно.

Стекляр знову зробив спробу підскочити, але полковник махнув рукою:

— Сиди ти!

— Бандитський бункер, що ми розгромили, належав Буйному, очільнику Клеванського надрайонного проводу. Звідси напрошується висновок, що Хасевич знаходиться на його території.

Шевченко поклав аркушик з розшифровкою на стіл і знову заходив кабінетом сюди-туди.

— Не розбираюся я у цих їхніх проводах!

— Це від Рівного до Клевані й далі до Олиці.

— Так одразу кажи по-людськи. Виходить, що він сидить просто у нас під носом?

— Виходить, що так.

— А може, навіть у самому Рівному?

Стекляр скептично скривив губи:

— Це навряд чи. Але виключити не можна.

Полковник лайнувся:

— Чорт! Ну, знаєш, цього я Москві доповідати не буду. Якийсь одноногий бандит водить нас навколо пальця, а ми не можемо нічого зробити! — він емоційно трусив головою, немовби намагався вкласти у мозку інформацію, надану підлеглим. — Слухай, а може, це брехня? Ну не може інвалід лазити по бункерах, по лісах та льохах. Це просто неможливо.

Стекляр обережно прокашлявся:

— Товаришу полковник, ви ж «Повість про справжню людину» читали?

— Звісно, читав, — полковник зупинився. — А нагадай, про що там?

— Про льотчика, який літав без ніг, на протезах.

— Ну, порівняв! У літаку він сів і летить. А тут підземні бункери, землянки, — Шевченко підійшов до свого місця і сів у крісло. — І потім, це ж справжня людина! А то бандит! Ти не рівняй!

— Єсть не рівняти, — погодився Стекляр.

— Ну добре, які маєш пропозиції? — полковник видобув портсигар і закурив.

— Капітан Маркелов пропонує почати тотальну зачистку всіх підозрілих хуторів та хат у визначеному районі, але мені здається, що так ми тільки сполошимо бандитів...

— Ну а ти особисто що пропонуєш? — перервав його Шевченко.

— По-перше, взяти під контроль всі сільторги, магазини, канцелярії, склади — усі місця, де можна розжитися папером.

— Правильно. Далі?

Оцінка начальства викликала у Стекляра приплив натхнення.

— Активізувати наших агентів у Клеванському та Рівненському районах, дати чітку вказівку на пошук слідів одноногого, вишневого дерева, чорнила, паперу, закупівель великої кількості продуктів, не обґрунтованих родинними потребами, і таке інше. Бо постійну базу постачання матеріалами вони втратили, а значить, будуть шукати самостійно.

— Так. Далі.

— Розмістити у Клевані підсилену групу бійців з машинами, щоб вони могли оперативно реагувати на повідомлення агентів.

— Це все? — запитав полковник.

— Ну, в загальних рисах, так. Ми продовжуємо роботу з матеріалами Буйного, можливо, там іще знайдеться...

— А що мені Москві сказати? — суворо запитав Шевченко. — Що ти, «можливо, щось там іще»? — Стекляр помітно похнюпився, і начальник стишив наїзд. — Ти ось що, капітан... Маркелов досвідчений вовкодав. Він діло говоре. А те, що сполошимо бандитів — так це й краще. Ти ж на полювання ходиш?

— Не дуже. Нема коли, — Стеклярові раптом стало незручно, немовби він дорікнув начальству своєю зайнятістю.

— Дарма. Коли полюєш на звіра, то спочатку собака його сполошить, а ти тоді вже ба-бах! Стріляєш. Зрозумів? Хай Маркелов буде отою собакою, а ти, як мисливець: бабах!

Стекляр підвівся і козирнув:

— Єсть ба-бах!

— Добре. Іди працюй, — сказав полковник і видобув ще одну цигарку.

22

Для художника власне обличчя — постійне джерело натхнення, а крім того — найдоступніша натура. Саме тому всі вони без винятку малюють автопортрети.

Зот сидів за столом, уважно вдивляючись у дзеркало та виводячи на папері вправні штрихи. Антося крутилася поруч, як завжди, непосидюча та цікава.

— Дядьку Зот, а чого це ти себе малюєш?

— А кого ж мені малювати?

— Мене, — дівчинка залізла на дерев’яну ногу Зота і всілася верхи, як завжди робила, коли збиралася розмовляти.

— Ти не вмієш сидіти на одному місці.

— А ти вмієш?

— Вмію, — Зот посміхнувся самими очима. — Ходжу я, може, й не дуже, зате сидіти навчився за стільки років.

Антося постукала по протезу.

— А ти на війні був? Як дід Гандрей?

— Ні, — він продовжував малювати, не перериваючи розмови. — Це я із поїздом не розминувся.

— Із поїздом? — Антося здивовано