Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Він тинявся туди-сюди простенько обставленим наметом, одним з небагатьох, що залишилися від гришинського табору на околицях Крібірска. Дарклінґів розкішний намет із чорного шовку знесли. На його місці залишилося широке пасмо витоптаної трави, пересипаної зігнутими цвяхами й уламками колишнього глянцюватого паркету.

Я опустилася за грубо витесаний стіл і подивилася вбік, де вхід до намету з двох боків підпирали Толя з Тамарою. Не знаю, охороняли вони нас чи пантрували, щоб ми не втекли.

— Це того вартувало, — відповіла я. — До того ж ніхто не стрілятиме в Заклинательку Сонця.

— Ти щойно зацідила принцові, Аліно. Думаю, можна додати до нашого списку державних зрад ще один пункт.

Я помахала розбитою рукою. Кісточки страшенно пекло.

— Перш за все, хіба ми аж так упевнені, що він — справжній принц? А по-друге, ти просто заздриш.

— Звичайно, заздрю. Сам збирався дати йому по пиці. Та суть не в цьому.

Після мого вибуху здійнялася веремія, тож від кайданів чи навіть чогось гіршого мене врятували швидке втручання Штурм­гонда і Толин нагляд за агресивно налаштованою юрбою.

Штурмгонд відвів нас вулицями Крібірска до військового поселення. Залишивши на самоті в наметі, тихо сказав:

— Єдине, чого я прошу: побудьте тут, доки я поясню все. Якщо вам не сподобається почуте, зможете піти.

— Отак просто? — розгнівано зиркнула я на нього.

— Повір мені.

— Щоразу, коли ти кажеш «повір мені», я вірю тобі трохи менше, — просичала я.

Однак ми з Малом залишилися, не певні, яким буде наш наступний крок. Штурмгонд не закував нас і не приставив важкоозброєну охорону. Залишив нам сухий чистий одяг. Якби нам захотілося, ми змогли б прослизнути повз Толю з Тамарою і знову втекти на протилежний бік Зморшки. Не те щоб хтось збирався переслідувати нас. Ми могли забратися куди завгодно на західному узбережжі Неморя. Та куди б ми подалися після цього? Штурмгонд змінився, а наша ситуація ні. У нас не було грошей, не було союзників, і на нас продовжував полювати Дарклінґ. До того ж після подій на «Колібрі» мені не кортіло повертатися до Зморшки.

Я стримала сумний смішок. Якщо вже з’явилися думки про переховування в Неморі, кепські наші справи.

До намету увійшов служник із великою тацею. Поставив на стіл карафку води, плящину квасу і кілька невеликих тарілочок із закусками. Всі тарілочки були прикрашені золотою облямівкою і подвійним орлом.

Я взялася розглядати їжу: копчені шпроти на чорному хлібі, маринований буряк, фаршировані яйця. Ми востаннє їли вчора ввечері на борту «Волкволна», а після використання сили я мало не помирала з голоду, проте так нервувалася, що не могла проковтнути ані крихти.

— Що там сталося? — поцікавився Мал, дочекавшись, поки вийде служник.

Я знову помахала рукою.

— Мені увірвався терпець.

— Я не про це. Що сталося в Зморшці?

Я втупилася поглядом у мисочку з приправленим травами маслом, обертаючи її в долонях. «Я бачила його».

— Просто втомилася, — відповіла буденним тоном.

— Ти використала значно більше сили, коли ми тікали від нічєвой, і навіть не здригнулася. Річ у путах?

— Пута додають мені сили, — заперечила я, натягуючи рукав на луску морського батога.

Я носила їх уже кілька тижнів. З моєю силою все гаразд, та, можливо, не все гаразд зі мною. Я намалювала пальцем на столі невидимий візерунок.

— Коли ми билися з волькрами, вони не здалися тобі якимись інакшими? — запитала я.

— В якому сенсі інакшими?

— Більш… людяними?

Мал насупився.

— Ні, звуки вони видавали точнісінько такі ж, як завжди. Як чудовиська, котрі хочуть нас зжерти. — Хлопець накрив своєю долонею мою. — Що сталося, Аліно?

«Я бачила його».

— Кажу ж тобі: втомилася. Втратила зосередженість.

Він відкинувся на стільці.

— Якщо хочеш брехати мені, вперед. Але я не вдаватиму, наче повірив.

— Чому? — поцікавився Штурмгонд, заходячи до намету. — Ввічливі люди завжди так роблять.

Ми миттєво підскочили на ноги, готові до бою.

Штурмгонд застиг на місці й підняв руки, вмиротворюючи нас. Він перевдягнувся в суху форму. На щоці вже з’явився синець. Капітан обережно зняв свій меч і повісив його на стовпчик біля входу до намету.

— Я просто прийшов поговорити, — запевнив він.

— Ну то говори, — буркнув Мал. — Хто ти і що за ігри затіяв?

— Ніколаї Ланцов, але, прошу, не змушуйте мене ще раз перелічувати всі титули. Весело не буде нікому, та й єдине важливе там слово — «принц».

— А як щодо Штурмгонда? — запитала я.

— Я також відомий як Штурмгонд, капітан «Волкволна», напасть Справжнього Моря.

— Напасть?

— Ну принаймні я всіх дратую.

Я похитала головою.

— Це неможливо.

— Неймовірно.

— Зараз не час для жартів.

— Прошу, — озвався він примирливо. — Сядьте.