Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Я всміхнулася. Це справжній прогрес. Утім, усмішка зникла, коли Баґхра стукнула мене ціпком по коліну.

— Ай! — зойкнула я. Влучно стукнула, аж моторошно.

— Дай мені зап’ястя.

— Жар-птиці в мене немає.

Вона знову замахнулася ціпком, але мені вдалося відсах­нутися.

— Гаразд, гаразд.

Я взяла жінку за руку і поклала її долоню собі на голе зап’ястя. Поки вона обмацувала мою руку аж до ліктя, я поцікавилася:

— Звідки Ніколаї дізнався, що ти Дарклінґова матір?

— Запитав. Він спостережливіший за решту дурнів.

Те, що я ніде не ховаю третій підсилювач, мабуть, задовольнило стару, бо вона, рохнувши, відпустила мою руку.

— І ти просто розповіла йому?

Баґхра зітхнула.

— Це таємниці мого сина, — втомлено відповіла вона. — Я більше не зобов’язана їх берегти. — Жінка відкинулась у кріслі. — Тобі знову не вдалося вбити його?

— Так.

— Не можу сказати, що мені прикро. Зрештою, я навіть слабша за тебе, мала Свята.

Я повагалася, а тоді бовкнула:

— Я скористалася мєрзостю.

Її затуманені очі широко розчахнулися.

— Що зробила?

— Не… не власноруч. Просто скористалася зв’язком між нами, який встановив нашийник, аби контролювати Дарклінґову силу. Я створила нічєвой.

Баґхрині руки взялися намацувати мої. Жінка боляче схопила мене за зап’ястя.

— Не роби такого, дівко. Не грайся з такою силою. Саме це породило Зморшку. І результатом стали самі нещастя.

— Можливо, в мене не буде вибору, Баґхро. Ми знаємо, де живе жар-птиця, чи принаймні гадаємо, що нам це відомо. Коли ми її знайдемо…

— Ти пожертвуєш іще одним древнім життям на догоду власній могутності.

— Може, й ні, — неохоче запротестувала я. — Я була милосердна до оленя. Можливо, жар-птиці не доведеться помирати.

— Послухай-но себе. Це не якась дитяча казочка. Оленю довелося померти, аби ти могла заявити свої права на його силу. Жар-птиця нічим не відрізняється, і цього разу кров буде на твоїх руках. — Вона низько і мляво захихо­тіла. — Утім, ця думка турбує тебе не так, як мала би, правда, дівко?

— Так, — зізналася я.

— Невже тебе не турбують втрати? Шкода, якої ти можеш заподіяти?

— Турбують, — нещасно озвалася я. — Справді. Але в мене нема інших варіантів, а навіть якби були…

Вона випустила мої руки.

— Ти б однаково шукала птаха.

— Не заперечуватиму. Я хочу знайти жар-птицю. Хочу отри­мати могутність, поєднавши підсилювачі. Та це не змінює того, що жодна людська армія не може протистояти Дарклінґовим тіньовим солдатам.

— Одна гидота проти іншої.

Якби ж ішлося лише про це. У мене забрали надто багато, аби я відмовлялася від зброї, що може зробити мене достатньо сильною для сутички. З Баґхриною допомогою або без неї мені доведеться знайти спосіб навчитися поводитися з мєрзостю.

Я повагалася.

— Баґхро, я читала щоденники Морозова.

— О, справді? І ця писанина здається тобі спонукальною?

— Ні, вона мене обурює.

На мій подив, жінка засміялася.

— Мій син трусився над їхніми сторінками, ніби це якесь святе писання. Мабуть, перечитав їх тисячу разів, вивчаючи кожне слово. Почав вірити, що в тексті приховані якісь шифри. Тримав аркуші над полум’ям, шукаючи невидимих чорнил. Кінець кінцем він прокляв Морозова.

Як і я. От тільки Давидова одержимість нікуди не поділася. Той день, коли він наполіг, що понесе з собою цілий пакунок щоденників, мало його не вбив.

Я ненавиділа думку про те, що доведеться ставити це питання, про саму необхідність оформляти таку ймовірність у слова, проте змусила себе:

— А чи є… чи є якась імовірність, що Морозов не завершив свого циклу? Чи є шанс, що він не створив третій підсилювач?

Баґхра трохи помовчала, обличчя її залишалося незворушним, а сліпий погляд утупився в щось невидиме для мене.

— Морозов ніколи не кидав жодної справи недоробленою, — тихо відповіла вона. — Це на нього не схоже.

Щось у її словах змусило волосся в мене на руках стати дибки. Я пригадала, як Баґхра торкнулася мого нашийника в Маленькому Палаці. «Я б хотіла побачити його оленя».

— Баґхро…

З порога почувся голос:

— Моя суверено.

Я підвела погляд на Мала, роздратована тим, що він перебив нас.

— Що сталося? — запитала, почувши у власному голосі сталь, яка з’являлася там щоразу, коли йшлося про жар-птицю.

— Є проблема з Женею, — повідомив хлопець. — І королем.