Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

Я підскочила на ноги.

— Що сталося?

— Сергій випадково назвав її на ім’я. Схоже, на висоті йому робиться так зле, як у печерах.

Я роздратовано фиркнула. Женя відіграла ключову роль у Дарклінґовому плані скинути короля. Я намагалася бути терп­лячою з Сергієм, але тепер він поставив дівчину під удар і ризикнув нашим становищем у союзництві з Ніколаї.

Баґхра потяглася вперед і схопила мене за штани, тицьнувши пальцем у Мала.

— Це хто?

— Капітан моєї варти.

— Гриша?

Я насупилася.

— Ні, отказанець.

— Голос у нього…

— Аліно, — перебив її Мал. — Вони вже йдуть по неї.

Я вирвалася з чіпких пальців старої.

— Мушу йти. Відправлю назад до тебе Мішу.

Я поспіхом вискочила з кімнати, зачинивши за собою двері, й ми з Малом побігли, перестрибуючи сходинки.

Сонце давно сіло, й у Прядці засвітили ліхтарі. Я помітила, як за вікнами над морем хмар з’явилися зорі. Групка солдатів із блакитними пов’язками на рукавах зібралася в зоні для тренувань, і здавалося, вони ось-ось наставлять пістолі на Толю й Тамару. Я відчула гордість, побачивши, як мої Етерці вишикувалися за близнюками, прикриваючи Женю з Давидом. Сергія ж ніде не було видно. Напевно, й на краще, адже я не мала часу відгамселити його так, як він заслуговує.

— Вона тут! — вигукнула Надя, помітивши нас.

Я підійшла прямісінько до Жені.

— Король чекає, — повідомив один з вартових.

Я з подивом почула, як огризнулася Зоя:

— Нехай почекає!

Я обійняла Женю за плечі, трошки відсуваючи її з дороги. Дівчина тремтіла.

— Послухай, — сказала я, відкидаючи назад її волосся. — Ніхто тобі не нашкодить. Зрозуміла?

— Він король, Аліно.

Я почула в її голосі справжній жах.

— Ніякий він більше не король, — нагадала я. Змушувала себе відповідати з упевненістю, якої не відчувала. Усе могло скінчитися дуже погано й швидко, та оминути цього нам не вдасться. — Ти мусиш зустрітися з ним.

— Аби він побачив мене… такою збезчещеною?

Я змусила Женю подивитися мені в очі.

— Ти не збезчещена. Ти кинула виклик Дарклінґові, аби звільнити мене. А я не дозволю позбавити свободи тебе.

До нас підійшов Мал.

— Вартовим уривається терпець.

— Я не можу цього зробити, — пожалілася Женя.

— Можеш.

Мал лагідно поклав руку їй на плече.

— Ми прикриємо.

Сльоза покотилася по дівочій щоці.

— Чому? У Маленькому Палаці я доносила на Аліну. Палила її листи до тебе. Я змушувала її вірити…

— Ти стала між нами і Дарклінґом на Штурмгондовому кораблі, — тим спокійним голосом, який я запам’ятала з печери, заперечив Мал. — Я дружу не лише з досконалими людьми. І, дякувати Святим, Аліна також.

— Ти можеш довіритися нам? — запитала я.

Женя проковтнула клубок у горлі, вдихнула, набираючись самовладання, яке колись давалося їй з такою легкістю. Підтягла вгору шаль.

— Гаразд, — видихнула вона.

Ми повернулися до групи. Давид запитально подивився на дівчину, й вона витягла руку, щоб торкнутися його долоні.

— Ми готові, — повідомила я солдатам.

Мал із близнюками рушили за нами, але я застережним рухом зупинила решту гриш.

— Залишайтеся тут, — наказала й додала тихіше: — І не втрачайте пильності.

Виконуючи Дарклінґові накази, Женя мало не вбила короля, і Ніколаї це знав. Якщо дійде до сутички, я не знала, як ми спустимося з цієї вершини.

Ми пішли за вартовими крізь обсерваторію, а тоді пройшли коридором, що закінчувався невисокими східцями. Повернувши за ріг, я почула голос короля. Важко було розібрати, що саме він каже, та дещо я все таки почула: «державна зрада».

Ми зупинилися біля арки, утвореної з прикрашених металевими зірками списів у руках двох бронзових статуй — Альоші та Аркадія, кентаврів з Івця. Чим би не слугувало це приміщення раніше, зараз у ньому розташовувався штаб Ніколаї. Стіни були завішані мапами та схемами, а на велетенському креслярському столі панував безлад. Принц обперся на стіл, схрестивши руки та ноги; вираз обличчя у нього був стурбований.

Я ледве впізнала короля й королеву Равки. Коли я востаннє бачила королеву, вона була загорнута в рожевий шовк і аж сяяла від діамантів. А тепер жінка була у вовняному сарафані та простій селянській блузці. Біляве волосся, тьмяне і схоже на солому без Жениних навичок розгладжувати його, було скручене в неохайний пучок. Король, вочевидь, досі мав охоту до військових пишнот. Золота тасьма й атласний пояс зникли, замість них чоловік був в оливковій формі Першої армії, яка не пасувала до його хирлявої постави й посивілих вусів. Спираючись на стілець королеви, він здавався дуже тендітним; згорблені плечі та обвисла шкіра були прикрим доказом того, що Женин замах не минувся марно.