Читати книгу - "Забудь-річка"

— Та припини, — відмахнулася Уляна без тіні звичайної у таких випадках посмішки.

Катька запитально глянула на неї, але не отримала відповіді, поставила турку на плиту і всілася на стільчик.

— Нашу нову владу стояннями не знімеш. Я їх, собак, знаю. Я у них в камері сиділа під час Помаранчевої революції.

— В якій камері? — сполошилася Черешенька.

— В телевізійній, — перекривила Катька. — В якій, в якій? В камері попереднього ув’язнення.

— За що? — хором охнули дівчата.

— Якби було за що, може, і досі сиділа б. А так просто взяли, повезли в Донецьк, там тримали в одиночці. Лякали, що на голку посадять.

— Били? — Витріщилася Віка.

— Та ні, тільки лякали. Хотіли, щоб я здала їм всі схеми. Ті, що зараз називають корупцією. Хотіли нашого міністра взяти на гарячому.

— Ну а ти?

— А що я? Повипендрювалася і здала. Не сидіти ж за міністра, тим більше, що він був чмом.

Уляна з Вікою перезирнулися. Вони ніколи не уявляли, що подруга пережила таке.

— І що міністр?

Катька розвела руками:

— Нічого. Тепер голова облдержадміністрації. Як то кажуть, губернатор.

Уляна не зрозуміла:

— То його взяли на гарячому?

— Яка різниця? Я ж не про нього, а про те, що цих падлюк знаю, як облуплених. Мій тодішній працював на них, тож довелося набачитися і наслухатися. Вони розуміють тільки силу. А сили у нас нема. Сама кажеш, одні баби на Майдані.

— Це правда, — погодилася Віка. — Мій Терещенко каже, що у 2004-му жінки першими на революцію вийшли, а за ними вже чоловіки, бо не було куди дітися. Наші жінки кого хочеш піднімуть.

Катька зітхнула:

— Було б що піднімати. В нас на роботі недавно були модельні зйомки. Хлопці-моделі приходили. І у кожного з собою пара чистих шкарпеток. Знаєш для чого?

— Для чого?

— В труси підкладати. Щоб виступало.

— Та ну!

— Ну. Ти бачила в журналах на фотках, у всіх все так випинається? Так це шкарпетки.

— Не може бути! — сплеснула руками Віка.

— Клянуся! Я і сама завжди дивувалася, як це так — на зйомках не повинно ж так стояти. Бо там не така атмосфера. А тепер знаю, звідки уся ця мужеська сила. Сам з вигляду мачо-перемачо, а в трусах шкарпетки складені. Усі чоловіки такі.

Уляна зітхнула. Її невеликий досвід спілкування з протилежною статтю цілком підтверджував цю тезу. Взяти хоч би професора з цивільного права, якого звали Гладіатором за те, що він не приймав іспити у студенток, не поклавши руку на коліна, і що меншим був рівень знань, то вищим рівень зазіхань. Двієчниці, які пробували індивідуально скористатися цією слабкістю, переказували, що навіть наодинці професор окрім гладити ні на що не годиться. Уляна ж так боялася Гладіатора — ба навіть його солодкуватого тютюново-одеколонного запаху, що Цивільний кодекс вивчила мало не напам’ять і досі цитувала дослівно деякі статті на подив колег та суддів.

Тепер — Степан. Ну міг він сказати, що одружений? Хіба шмат відпав би? Чи боявся, що вижене? І це по-чоловічому? А по-чоловічому — дурити жінку, яка сподівається, розбудити в ній почуття, а потім отак — обличчям об стіну.

— Ти уявляєш, щоб оці моделі зі шкарпетками вийшли на Майдан? — риторично перепитала Катька.

І справді. І Степан не вийде, бо моряки чхати хотіли на нашу бренну землю. І Гладіатор — теж, він, до речі, й досі викладає в університеті? А може, Настунин батько, сміливості якого не вистачило навіть не те, щоб дати своє прізвище дитині — адже про більше ніхто й не прохав? Може, він піде на революцію? Чи то Улянин шеф піде проти влади, коли він не здатен слова сказати навіть проти дружини? І проти коханки теж. Тому й воліє допізна сидіти на роботі, ховаючись від неминучого. А для компенсації виймає душу зі своїх підлеглих. Він, до речі, теж постраждав від нового Податкового кодексу — але хіба він на Майдані? Ні, він вдома, мабуть, закрився у ванній, і ввімкнувши душ, тихцем, щоб не чула дружина, виправдовується телефоном перед коханкою. А може, кур’єр, цей зашуганий Леон-кілер, який завжди з собою носить дві великі торби — може, він? Може, в тих торбах вибухівка та набої — саме тому їх не випускає? Може, він тільки вдає із себе зашуганого, а на дозвіллі й справді убиває ворогів із засідки на даху, як його прототип у кіно?

— Вони боягузи, — підсумувала Уляна.

— Навіть ті, що бабники, — зауважила Катька. — Пам’ятаю, один до мене підбивався. Я кажу: ви ж маєте дружину. А він: якщо я люблю яблука, це ще не привід не їсти вишень. Але мені здається, що більшість бабників навмисне удають із себе таких вже сексуально стурбованих, щоб ніхто не здогадався про ці шкарпетки в трусах.

Уляна сумно посміхнулася. «Не привід не їсти вишень», — це просто про неї.

Віка раптом сплеснула руками:

— Ой, дівчата, з бабників насправді є своя користь!

Єдина серед подруг власниця справжнього чоловіка, хоч і не першого, але законного, вона могла собі дозволити певний філософський екстремізм:

— От у нас на фірмі водій, Сергій. З ким він тільки не спав! З секретарками, юристами, дизайнерками. З самотніми, одруженими і розлученими. Бухгалтерію просто геть усю потоптав. Навіть нашу завкадрами, стару діву, засушену, як гербарій, примудрився вграти. І знаєте, на нього ніхто не ображається.

— Та ну? — не повірила старша і досвідченіша Катька.

— Справді. Він навіть до мене підкочувався. Я його послала, він пішов і теж не образився.

— Ідеальний чоловік, — Катька прицмокнула губами. — Санітар лісу.

Уляна не зрозуміла:

— Чому санітар?

— В школі не вчилася? Біологію пам’ятаєш? Вовк — санітар лісу. Тому що з’їдає слабких, хворих і відсталих. Ні на що не здатних.

— А-а! — Уляна допила каву, поставила порожню чашку на стіл і нарешті наважилася. — Виявляється, мій — теж санітар. І теж любить яблука.

— Хто твій? — в один голос підхопилися подруги.

— Капітан, — вона байдуже махнула рукою. — Дружина його мені подзвонила.

— Як дружина? — вражена Черешенька затулила собі рота розчепіреною долонею.

— Так, — Уляна гірко посміхнулася. — Марина Шагута. З Херсона.

— А діти? —