Читати книгу - "Забудь-річка"

— Не знаю. Вона по страховці подзвонила. Він на неї себе страхував, а страховка закінчилася.

— Ну а телефон твій звідки? Він дав? — зіщулилася Катька.

— Ні, вона сама знайшла через страхову. Я їм колись телефонувала.

У кухні запала коротка тиша. Подруги перетравлювали інформацію.

— І як же ти тепер? — Віка врешті відняла долоню від рота.

Уляна стенула плечима:

— А що я? Я ж до нього якось жила. То й далі проживу.

— А він? — уточнила Катька.

— Ти ж сама сказала, санітар лісу. Вграв мене убогу, нікому не потрібну. За що я йому по гроб жизні.

— Ну не треба так, — чутлива Віка спробувала залагодити незручність. — Ми ж не знали.

Але Катька несподівано посміхнулася і хвацьки, по-чоловічому ляснула подругу по плечу:

— Тоді ласкаво просимо до нашого клубу! Як кажуть в американських фільмах.

— Якого клубу? — не зрозуміла Уляна.

— Нашого. Тих, хто спить з одруженими. Нас — мільйони!

— І ти теж? — здивувалася Уляна, адже Катька ніколи не допускала подруг до свого особистого життя.

— Ну а ви як думали? У мене теж був такий. Ні риба, ні м’ясо. Тільки твій ховався, а мій брехав, що з дружиною давно не спить і от-от розлучиться. Треба лише почекати.

Дівчата нашорошили вуха від цікавості.

— І чим усе закінчилося?

— А чим воно могло закінчитися? Оце сиджу з вами, — вона зітхнула. — Настогидло. Бо скільки можна? А тут іще ця історія з тюрмою, ну, коли мене в камері тримали. Я тоді саме завагітніла. Все до купи.

Черешенька сплеснула руками:

— Від нього?

— Ну, не від слідчого ж.

— А чого ж пішла?

— Знаєш, це дуже складна історія. Ми з ним працювали і трахалися у робочий час. Такий собі офісний роман. Легко і невимушено. А тут таке, і я подумала, що коли з’явиться дитина, він брехатиме іще більше, викручуватиметься, щоб побачити її. І з цією брехнею приходити до мене, і нести її дитині. Все одно ж дружину не залишить. Знаю я цю породу. А якщо навіть залишить, що ж це вийде? Що я розвалила родину? Краще вже так. Врешті, я ж не дівчинка. Знала, на що ішла.

Уляна похитала головою:

— Ну, ти залізна леді!

— Та кинь ти!

— Ну а він? — запитала з цікавістю Віка.

— Він? Розлучився. Дружина вигнала.

— Справді? За що?

Катька знизала плечима:

— Та, мабуть, за те саме. Бо ні риба, ні м’ясо.

— Ну а ти? — не вгавала Віка.

— А що я? Я ж йому не мамуся, до якої бігають поплакатися, — Катька силувано посміхнулася. — Я жінка горда.

— Залізна! — повторила Уляна. — Я б так не змогла.

— А ти хоч не вагітна?

— Ні. — Уляна напружилася і видихнула. — Точно ні.

— Дякуй Богові. До речі, той був твоїм земляком. З Очакова.

— Справді! А як прізвище? Може, знаю.

— Карпенко. Сергій Миколайович.

Уляна похитала головою. Карпенко — прізвище поширене. Навіть у маленькому Очакові.

Раптом з кімнати почулося тупотіння маленьких ніжок і на порозі кухні виникла Настуня з аркушиком паперу в руках:

— Мамо! Мамо! Я намалювала майже качку!

Усі засміялися, і цей сміх зняв напругу, що накопичилася в повітрі. Жінки разом роздивлялися малюнок. І справді — це була майже качка. З ногами, з хвостом, крилами — тільки без дзьоба. Викапана майже качка.

І дивлячись на вправні, хоч і по-дитячому кривуваті лінії, Уляна особливо гостро відчула свою самотність. Степан пішов у море, вона чесно скучала, як і годиться жінці моряка. А потім з’ясувала, що у той самий час у Херсоні на нього чекає справжня жінка, тобто дружина. Мабуть, теж скучає і так само скучала, коли він був у Києві. З Уляною. А тепер повернеться з рейсу і знайде собі іншу десь на дорозі з пробитим колесом. А чи в ресторані. Моряки люблять пригоди. Моряки їдять і яблука, і вишні, і груші, і ще багато екзотичних фруктів. А вона, Уляна, хіба може з ними змагатися? Зі своєю дитячою фігурою, зі своїми окулярами і пальцями на ногах, які навіть не покажеш у босоніжках? З дочкою та орендованою квартирою. Хто вона для нього? Як там він розповідав про ці матроські будинки, бордінхауси? Перекантуватися, потрахатися між двома рейсами, і не більше.

Уляна дивилася, як Катька з Вікою квокчуть навколо малої, нахвалюючи її малюнок, а самій наверталися сльози. Від самотності і незахищеності, від розчарування і ще невідомо чого, що сиділо у кожній клітинці тіла відтоді як у перукарні пролунав той телефонний дзвоник.

«Стій! — сказала вона собі. — Не рюмсати! Бери приклад з Катьки. Он вона як — пішла від чоловіка вагітною, щоб не ускладнювати життя. А тобі пощастило — він сам пішов. Без трагедій. Було щастя? Було. Подякуй за це, бо ти на нього не заслуговуєш. Щастя — штука для обраних. А ти — звичайна сіра миша. Будь задоволеною тим, що маєш».

Вона неймовірним зусиллям прогнала з очей непрохану вологу, глибоко зітхнула і приєдналася до квоктання над дитячими малюнками.

* * *

— У ляно, у мене Володя пропав!

Тремтіння та ковтання сліз робили голос Черешеньки у телефоні майже непізнаваним.

— Зачекай, заспокойся, — щоб не привертати увагу всього офісу, Уляна вийшла аж на сходовий майданчик. — Як пропав? Коли?

— Зранку-у! — вже не стримуючись заревіла на тому кінці Віка. — Пішов на роботу і пропав.

Уляна відірвала трубку від вуха і подивилася на годинник — початок на п’яту. Варто ревіти, їй-Богу!

— Зачекай! Сьогодні зранку?

— Та-а-к.

У цьому була вся Віка, яка замість власного жила життям свого чоловіка — відомого віднедавна історика, що спеціалізувався на найскандальнішому останнім часом періоді, тобто Другій світовій війні. Після того, як президент Ющенко на прощання дав Бандері звання Героя, усі наче показилися — де тільки можна і не можна до піни з рота сперечалися, хто кому стріляв у спину і хто насправді зрадник. Дійшло навіть до повного, на Улянину думку, правового ідіотизму — судового процесу щодо скасування скандального указу.

На цій хвилі історики зробилися крутими медійними персонами, хіба трохи менш бажаними