Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

Сьогодні він був налаштований рішуче.

Сказав собі: жоден її порух не пробудить у ньому ні жалості, ні того трепету, який він відчував ось вже п’ятий проклятущий рік від дня, коли вперше переступив поріг їхнього помешкання. Варто лиш не надто задивлятися в очі і не перейматися тими рухами і інтонаціями, які робили її особливою. Адже ця особливість — чистої води спекуляція. Але виймає з нього всю душу разом із рішучістю.

— А які у нас справи? — запитала вона.

Збишек відклав виделку. Певно, сьогодні буде не до їжі.

— Ну, по-перше, на твій рахунок вчора переведено мільйон доларів — друга частина за «Єрусалим». І це варто відсвяткувати.

Вона взяла зі столу череватий бокал і почала повільно обертати його в руці, спостерігаючи, як золотавий ободок вина ходить по колу. Її руки завжди жили якимось окремим життям, як в індійської танцівниці. Збишек боявся їхніх потаємних знаків.

Зухвало посміхнувшись, додав:

— Як і обіцяв, я зробив тебе багатою.

Вона пригубила вино і втупилася в нього великими очима — надто великими для її вузького обличчя. Ці дивні пропорції так само бентежили його, як і руки.

— Хіба я тебе про це просила?

Так, між ними не було жодних зобов’язань.

Хоча вона й зробила три унікальні роботи.

Дві він забрав нібито на аукціон. Вона навіть не поцікавилась, куди і до кого вони потрапили. Навіть не подякувала, коли на її банківському рахунку почали з’являтися шалені суми. Захвилювався хіба що Джош. Але вона швидко і беззаперечно владнала справу. Просто попросила ніколи про це не говорити, віддала йому картку і запропонувала тост за осінь, що насувалася тоді на Сан-Дієго. І була божевільно гарною для всіх трьох.

Тепер, святкуючи новий успіх у цьому ресторані, Збишеку Залеські до поросячого вереску хотілося весь час говорити про те, що тепер місіс Маклейн багата і незалежна.

І це лише завдяки йому!

Байдужість Енжі роздратувала його, знизила градус рішучості.

— А хіба ні?! — сказав він.

— Не пам’ятаю такого. Мені взагалі нічого не хотілося продавати. Гроші мене не цікавлять. Просто треба ж було чимось віддячити Джошу. Він стільки років мене терпить…

— Можливо, настав час покласти край його терпінню — спільними зусиллями?..

Він вперше насмілився вимовити таке.

Вперше натякнути на можливість такого «спільного», бодай таким кумедним чином. Щоби вона поглянула на нього, не як на фахівця, колегу чоловіка, аукціоніста, а — того, хто може дати їй більше, ніж вона отримує в нудному і пихатому Сан-Дієго.

— Що ти маєш на увазі? — розгублено запитала вона.

Збишек ледь не вдарив себе по коліну: ну, які можуть бути натяки?!

На неї треба дихати, мов на скельце! Подихати, протерти велюровим клаптиком і покласти до кишені. Мов окуляри. Чи камінець в… дванадцять каратів. Або…

Або казати все прямо і жорстко, так, як є. Так, як він вирішив.

Без натяків. Прямо.

Він залпом випив вино, витер серветкою рот, щоби він не здавався вологим і від того — безвольним і накрив рукою її зімкнуті на колінах долоні.

— Послухай мене, Енжі… Ми знаємо одне одного майже п’ять років. Я дав тобі роботу, якої без мене ти ніколи би не мала. Я дійсно хотів, аби ти стала незалежною. Тепер ти незалежна. І можеш бути вільною. Жити, як хочеш.

Вона поглянула на нього з подивом, втомлено і неуважно.

— У мене сьогодні був не кращий день, — сказала вона. — Певно, я погано тебе розумію. Або не розумію зовсім. Вибач.

— Так, гадаю, не розумієш. Хоча мене це не дивує. Але, відверто кажучи, дратує. Адже… — він махнув у повітрі рукою, мовляв, говорити так говорити і додав: — Адже це образливо. Любити жінку, яка цього зовсім не помічає!

Вона опустила голову.

Її руки почали розправляти серветку, змітати зі столу невидимі крихти, згортати і розгортати край накрохмаленого обруса.

Він з тривогою стежив за цими рухами і з острахом очікував на її перші слова.

Нарешті вона вимовила:

— Хочеш, я поверну тобі всі гроші?

Якби у нього в роті була їжа, він подавився б!

Який чудовий вихід — «поверну гроші»!

І жодного слова про те, що він нині наважився сказати.

— Мова не про гроші! — насупився він. — Ти дуже розумна, Енжі. Ти розумніша, ніж хтось може подумати, дивлячись в твої безборонні очі. Не уникай правди! Я сказав, що люблю тебе. І, благаю, не роби вигляд, що не розумієш мене. Ти не могла цього не знати! Але якщо не знала — дізнайся зараз і прийми рішення.

— Вирішити? Що я мушу вирішити?

— Розлучись з Маклейном. І виходь за мене. Ми більше підходимо одне одному. У нас спільна справа. Спільні інтереси. Я давно думаю про це. Я певен, це буде раціонально.

Вона розсміялася.

Вона просто таки зайшлася сміхом, страшніше за який для нього міг бути хіба вибух поблизу, як це сталося тут у вересні 2001-го.

— Ти серйозно? — почув він крізь сміх.

У нього ще був шанс розреготатися в унісон і звести все на невдалий жарт, приправивши його парочкою компліментів, послатися на випите, перевести розмову в інше русло.

На якусь мить він засумнівався, чи не зробити саме так.

Але це була лише мить.

Вона не могла зруйнувати планів, які він виношував останні два роки.

Тому повів далі, жорстко і гарячково.

— Я все вирішив, Енжі. Тобі варто лиш кивнути — і я все зроблю сам. Тобі не доведеться вести перемовини чи збирати речі. Я дам тобі набагато більше, ніж ти маєш. До того ж, мені здається, що ти не любиш Джоша. Ти не пристосована до такого життя. У тебе інше призначення. Ти навіть не уявляєш, на що здатна! Це знаю я. Просто повір мені. А докази я наведу пізніше. Коли ми будемо разом.

Вона повільно підвелася з-за столу:

— Якщо я тобі нічого не винна, Збишеку, гадаю, я можу йти? У мене завтра вранці літак. Я втомилася і хочу лягти.

Його вразило її небажання навіть обговорити цю пропозицію.

Жодного зацікавлення.

Здивування.

Обурення.

Всього того, що могло призвести до бурхливих емоцій і, зрештою, до з’ясування стосунків. Просто так розвернутися і піти! Дивна жінка. Дійсно — дивна…

І тим більше приваблює.

Йому не потрібно нічого звичайного! Тому Збишек Залеські вирішив діяти до кінця.

Владно взяв її за зап’ястя, потягнув вниз:

— Сядь! Мені ще є що сказати тобі, Енжі Маклейн!

Вона присіла на краєчок стільця.

— Справи серйозні. Тому буду відвертим…

Він не наважувався глянути їй в