Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

Павлюк ще раз обвів поглядом запорожців, що шаленіли навкруги, і неквапно підніс до вуст срібний кубок, який тримав у руці. Довгими великими ковтками пив він запашне медове вино, і янтарні краплини скапували із сивих вусів генерального хорунжого реєстрового козацького війська, майбутнього гетьмана і мученика. На яскраво-червоний кармазин жупана падали ті краплини. Відраховував останні дні грудень 1636 року.

III

За Павлюком на Січ сотнями потягнулись з волості випищики. З дня на день, пішо і комонно прибували до Микитиного Рогу ті, кому не знайшлося місця в реєстрі гетьманського війська. Чутки про те, що Павлюк має намір збройною рукою виступити супроти корони, настирливо поширювалися Україною від Чигирина до Львова, немов весіння повінь, яка рве греблі та заливає поля і луки. Тож всі ті, кого влада не порахувала за потрібне поважати згідно з його лицарським статусом і елементарно не давала жити нормальним життям, а таких було надзвичайно багато, всі вони приєднували свої списи, шаблі, мушкети і гарячі серця до війська бунтівного генерального хорунжого. За два тижні по Різдву, коли нарешті вляглися гарячкові суперечки щодо виборів кошового отамана і військової старшини, коли минули святкові застілля і почався великий піст, Січ гуділа голосами десяти тисяч чубатих відчайдухів, що прибули сюди звідусіль. Для зимового періоду така кількість людей на Низу була не характерною, навіть дивною. Утім, якщо придивитись ближче до коренів козацького незадоволення, нічого дивного не відбувалося. Початку 1637 року судилося стати тим рубежем, на якому тихе невдоволення буйних козацьких мас владою почало набувати відкритих форм, і Річ Посполита несподівано для себе стала перед загрозою, ступінь якої дуже недооцінювала. Ще болючими для козаків були наслідки Куруківської угоди, згідно з якою багато тисяч природжених воїнів були виписані з реєстру і позбавлені козацького звання і привілеїв. Ще не забули запорожці сморід диму, в якому горіли козацькі чайки, спалювані під наглядом польських комісарів. Позаминулорічні події, коли Сулима пустив крівці гарнізону Кодацької фортеці, теж залишили глибокий слід у пам'яті низового лицарства, адже від того часу пройшло менше двох років, а Кодак знову стовбичив десятисаженними мурами, немов надзирач над козацькою вольницею. І ті, хто ще недавно чухав потилицю, не розуміючи, як сталося, що Сулима, скутий по руках і ногах, опинився у Варшаві під сокирою ката, тепер скреготіли зубами, жадаючи лядською кров'ю змити власну провину в смерті кошового отамана Івана Сулими.

Одним словом, поява на Січі Павла Бута була своєчасною і добре продуманою. Тож уже на початку лютого почалася посилена підготовка до великого походу. У майстернях січового передмістя кувалася зброя, моловся порох. Робітники ладнали вози для обозу, важкі кантари і гарби для перевезення армати. Довгими вервечками потяглися з України валки саней, навантажених хлібом, салом, сукном, шкірами, фуражем, селітрою, залізом і ще десятками найрізноманітніших речей, потрібних війську. Усе це, звичайно, не могло залишитися поза полем зору коронних гетьманів, проте вони не поспішали реагувати. Коронне військо продовжувало стояти на місцях своїх звичних зимових леж, крізь пальці позираючи на цю підозрілу підготовку.

Розпочалося вже в середині лютого, доки ще не розмерзлися степові шляхи, скуті крижаним панциром, не розлилися річки та ручаї. Щоправда, ціль походу була зовсім не тою, на яку всі очікували. Павлюк повів шеститисячне військо з шістьма великими і двома десятками менших гармат у буджацькі степи, зголосившись після недовгих перемовин стати на допомогу кримському хану Батир-Ґераю в його війні супроти свавільної буджацької орди. Але досвідчені запорожці багатозначно хитали головами, розуміли-бо – цей похід є не що інше, як репетиція перед головними подіями, репетиція потрібна задля того, аби владнати військо і заробити гроші на майбутню велику кампанію.

* * *

Циган – подарований батьком перед відбуттям на Січ вороний красень-кінь – благально косив бузковим оком на вершника, який ось уже дванадцять годин не давав йому перепочинку, а ратище увінчаного червоним прапорцем списа холодило руку навіть через хутряну рукавицю. Іван поглянув на Савку Обдертого, який їхав сидячи на велетенській кантарі, привалившись до чавунного тіла гармати. Кантару тягнули вісім пар коней-ваговозів. Натужно переставляючи ноги, могутні тварини повільно везли свій багатопудовий вантаж.

– Савко, примерзнеш до неї, їй-бо! – пролунав поряд з Іваном веселий голос. Богун пізнав Нестора Неїжсало – молодого козака їхнього куреня, чий занадто круглий вид виказував причину, з якої він отримав своє прізвисько.

– Коли ти теревениш, я відпочиваю, – буркнув Савка, не розплющуючи очей.

– А мороз таки лютий! – почувся позаду голос Нечая.

За мить Данило наздогнав Богуна, і їхні коні пішли поряд. Шитий золотом кармазин Нечаєвого жупана виблискував у променях вечірнього сонця, неначе татарський іджиар. Іван посміхнувся – схильність Нечая похизуватись дорогим одягом уже давно помітили у Тимошівському курені, про що при нагоді успішно зубоскалили. Ще полюбляв пан Данило коштовну зброю, проте такі вподобання серед запорожців ніколи не викликали подиву. От і тепер при боці Нечая шабля з руків'ям слонової кістки, прикрашеним кількома досить великими смарагдами.

– Де ж ті татари? – знову почав провадити свого Неїжсало. – Третій день йдемо, і немає жодної душі!

– А що, хіба заскучав за ними? – запитав Богун.

– Скоро побачиш. Ти, хлопче, ще й не радий будеш, коли вони тебе з коня стягнуть і батогами по голому сподові відшмагають, – насмішкувато кинув Савка.

– Нехай спробують! – умить набундючився Нестор.

– І що його пробувати? Всиплять нижче спини канчуків та й годі.

Неїжсало почервонів.

– Ти, Савко, забагато на себе береш. Не займай, чуєш, а то…

Обдертий ліниво відмахнувся:

– Та годі тобі, розквоктався…

Нечай поплескав Нестора по плечу.

– Не переймайся ти, хлопче! Що, Савку не знаєш? Його ж хлібом не годуй, тільки дай когось підсмикнути.

Обдертий мовчав. Він байдужно позирав на обрій, де серед білого покривала зими чорною комашнею виникнув авангард війська буджацьких татар. Спокійно діставши зі шлика люльку, він вказав на них Несторові.

– Ну ось і допросився. Готуй, малий, шабельку, покажеш, чого вартий.

Десь попереду, мабуть, від передніх лав, де їхав Павлюк з осавулами, обозним, джурами і сурмачами, засурмили. Дзвінко, навіть весело пролунав у морозному повітрі сигнал тривоги. Усім уже давно набридло ходити замерзлими степами, наздоганяючи буджацьку орду, яка не