Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Аристократичний код мужності і маргіналізація України у «Чорній раді» П. Куліша
Творча конкуренція з Т. Шевченком активізувала бажання літературного суперництва у П. Куліша. Куліш не міг не відчути, що поетом в історії української літератури він завше буде другим після Шевченка, зате може стати її першим прозаїком, тобто першим аналітиком. Це приводить до формування в психоісторії української літератури яскраво вираженої едіпової боротьби та провідного едіпового конфлікту (Куліш — Шевченко). Адже суттю едіпових конфліктів є бажання зайняти місце іншого, сильнішого від себе, тобто витіснити іншого (за аналогією: маленький сексуально неповноцінний син прагне зайняти місце сексуально повноцінного батька). На цій основі проти одержимої романтики як несвідомого патріотизму П. Куліш активізував в психоісторії української літератури критичний принцип реальності.
Символізація психічної системи за Фройдом носить виразний аристократичний характер на основі протистояння між некультурним інстинктом і культурним свідомим. У роботі психічного механізму він виділив дві протилежні спроби: пересічного маргінального характеру, спрямованого на отримання насолоди, та елітарного — спрямованого на уникнення страждань. У розвитку мужнього національного характеру Фройд наголосив на важливості принципу реальності, коли культурне Его стає «розважливим», не дослухається лише до принципу насолоди, але йде також за принципом реальності, який теж спрямований на насолоду, але насолоду дійсну — «відсунуту і зменшену, гарантовану зважаннями на реальність»[384]. Перехід від принципу насолоди як романтичного принципу до принципу реальності Фройд вважав одним із найважливіших кроків у розвитку індивідуального та національного характеру.
Епоха романтизму означала активізацію сфери неусвідомленого, а заодно — принципу насолоди, що формувало два протилежні погляди на творчість — як на процес демонічний і процес божественний. Архетип диявола (активізоване несвідоме) визначав пафос демонічних романтиків, одержимих кастрацією Бога-отця заради насолоди свободи. Романістика В. Скотта, що займалася деміфологізацією романтичної установки і заохочувала «бути реалістами»[385], закономірно вабила орієнтованого на національну самосвідомість П. Куліша. Адже основний психологічний імпульс до створення В. Скоттом історичного роману означав перехід від принципу насолоди (бунтарської шотландської романтики) до принципу реальності (англійської цивілізаційної дійсності), що моделювався з допомогою героя-протагоніста, який втілював едіпову позицію автора (позицію свідомого цивілізованого вибору проти несвідомого одержимого романтичного бажання)[386]. Мета, яка вабить протагоніста, за словами Р. Багрій, «завжди відповідає здоровому глуздові, реалізмові»[387]. Тому закономірно, що романи В. Скотта з їх синтезом історії і літератури були актуальними в Російській імперії в час активізації національної свідомості, коли історичний роман став формою усвідомлення національної історії, засобом тлумачення колоніального сучасного з допомогою аналізу минулого. Розсудливість і здоровий глузд англійського аристократа в цих романах давали змогу П. Кулішу стриматися від «фанатизму національності» й реально осмислити українську ситуацію.
Творча біографія П. Куліша є яскравим свідченням едіпових конфліктів і пошуків авторитетного й архетипного «батька» для України. Його письменницькі спроби випробовують різні моделі української літератури, постаючи то в колі обсесивної котляревщини, про що свідчить, наприклад, комічно-бурлескна манера в «Цигані» (1841), то в полі містично-гоголівської манери — «Огненний змій» (1841), то чуттєвої (сентиментальної) манери Квітки-Основ’яненка з її християнським просвітництвом, що відсилає до традиції давньоукраїнської літератури. Невипадково повість «Маруся» Квітки-Основ’яненка з її трансцендентною настановою («нам, невічним» нема чого «пристращатись до уременного»[388]) — один з улюблених творів Куліша. У 50-ті роки П. Куліш пише церковні казання, де в чутливій формі прагне навчити український народ моральності; у 60-ті роки — оповідання «Дівоче серце», «Гордовита пара» та ін., які повторюватимуть сюжет «Марусі», але моралізаторське повчання вводитиметься у складний психологічний контекст. У 1862 р., видаючи першу поетичну збірку «Досвідки. Думи і поеми», Куліш проголосить себе Шевченковим наступником, який має довершити його «роботу». Це вестиме до пошуку Великого Слова і до зречення Котляревського: в «Енеїді» він усвідомить «ознаки глибокого падіння народного почуття самосвідомості», зневагу до власної національної трагедії. Котляревському як «поганому» батьківському об’єкту буде протиставлений «хороший» в образі Гомера, що формуватиме бажання створити українську «Іліаду», героїчну поему високого, мужнього стилю. З цією метою він звертається до тлумачення давньоукраїнської літератури — «Книг битія українського народу», «Слова про Ігорів похід» тощо. На матеріалі «Одісеї» Гомера напише оповідання «Орися» (1844), де змоделює ідеал українського буття на основі національної сільської аристократії: козацько-старшинського хутірного порядку.
Едіпова боротьба з Гоголем означатиме боротьбу з романтично-спонтанним, міфологічним поглядом на українсько-козацьке минуле, що не приділяє уваги логічній зв’язаності, пошуку причинно-наслідкового механізму. У тлумаченні української історії (повість «Тарас Бульба», 1835) М. Гоголь посилається, зокрема, на романтичне тлумачення літописів Грабянки та Самовидця. Куліш запропонує аналітичне бачення цих літописів, насичуючи своє розуміння української історії критичним аналізом у «Чорній раді». У пошуках філософії роману він звертається до засновника європейського історичного роману В. Скотта. Формування аналітично-критичного світогляду, орієнтованого на високий рівень самоусвідомлення, приведе Куліша до головного едіпового конфлікту — світоглядної боротьби з Шевченком. Український романтизм буде асоціюватися з «гайдамаччиною», неусвідомленим гнівом, інстинктивною помстою. Замість романтичного «фанатизму національності» у світогляді Куліша сформується реалістична «помірковано-патріотична» позиція, тобто критична думка, критична свідомість постане на сторожі «малих отих рабів німих». Замість Шевченкового «серця», що плакало і депресувало, розважливо і в парі запрацюють «розум і серце», що відсилає до філософського погляду Сковороди, національної філософської рівноваги. Ідеологам романтичного козакофільства з культом одержимої свободи Куліш протиставить європейських просвітників XVIII ст., які сповідували духовну цінність культури, а народні рухи трактували як прояв інстинктів, «дикої сили» некультурного натовпу. З цих міркувань Куліш гостро засудив «Гайдамаки» Шевченка, назвавши їх кровавою бойнею, від якої хочеться відвести погляд. Козацькому «низу», що діє несвідомо, він протиставив козацьку еліту як свідому культуротворчу і державнобудівничу силу. Завдяки його старанням модель національного буття набула орієнтації на батьківську мужність як аристократичне вивершення національного інтелекту, з допомогою якого має постати чиста філософська слава України.
Такий пошук ідеалу в Куліша обумовлений його онтогенезом: батько і мати походили з давніх козацько-старшинських родів. В онтогенезі Куліша батьківський і материнський образи інтроектовані у ситуації любові як суб’єкти рівноправної ціннісної моделі. Закономірно, що у «Хуторній поезії» постають ідеалізовані образи Петра І (батьківський образ) і Катерини II (материнський образ), символічні Петро
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури», після закриття браузера.