Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Актуальна едіпова проблематика у психоісторії літератури охоплює проблему творчого суперництва; проблему синівсько-батьківського конфлікту; проблему героя і його ставлення до вітчизни, яка є проекцією материнського об’єкта. За цією логікою головна проблематика романтиків (символічна кастрація синами батьківського авторитаризму) отримує на новому етапі психоісторії літератури реалістичного висвітлення.

Конфліктна едіповість в історії української літератури XIX ст. означає, що «сини» (прозаїки-аналітики) витісняють «батьків-поетів», утверджуючи нову форму мужності. На цій основі відбувається аналіз і синтез попередніх позицій, а національний характер переводиться на вищий ступінь самоусвідомлення. Адже чистими романтиками можна вважати лише поетів. Де починається проза, там бере свій початок мужня реалістичність. Реалістичне українське письмо покликане зняти конфлікт між національним (природним) і соціальним (загальнолюдським), означити вихід з родового національного світу у державний світ — в політичну, економічну, соціальну сфери, тобто розв’язати проблему національно-соціального синтезу. Якщо на кастраційній стадії, яка є суттю психосемантики романтизму, чуже приноситься в жертву на користь свого, відбувається своєрідне відчуження від Іншого, то на едіповій стадії з подоланим кастраційним комплексом відбувається приєднання свого до чужого. Тому в 30-ті роки XIX ст. П. Куліш починає активно осмислювати Дж. Байрона і В. Скотта.

Прочитання Байрона допомагало поглибити аналітичний критицизм щодо власної нації. Адже Байрон, як зауважував І. Франко, цікавив П. Куліша тим, що він «писав проти англічан, провокував і дразнив їх біготерію та побожну гіпокризію, критикував їх політику й звичаї, чи, як каже Куліш, «суворо на свою отчизну позирнув»…»[374]. Але П. Куліш не приймає байронівську концепцію демонічного індивідуалізму, що передбачала анархістське свавілля героя, його позицію по той бік добра і зла, переступ морального закону, тобто ті позиції, які актуалізують едіпові злочини (невипадково у психобіографії Байрона було інцестне кохання з сестрою[375]). Антидемонізму Куліша сприяла потужна релігійна традиція, а також те, що на едіповій стадії в психоісторії української літератури, яка розвивалася в колоніальних умовах, виникла для національного характеру нова загроза від імперської ідеології. Оскільки на едіповій стадії утверджується психічна інстанція Над-Я, що символізує систему загальнолюдських моральних цінностей, то імперське Над-Я прагне нав’язати національному суб’єкту, який прокидається з колоніального сну, власну систему цінностей. У реалістичну епоху перед національною свідомістю постало завдання — бути «братом всіх людей, вселюдиною», як писав Достоєвський, і водночас розрізнити українське та російсько-імперське Над-Я. Тому на реалістичній стадії просвітлення несвідомого романтизму національна психоісторія потребує потужних мислителів, які б окреслили органічний загальнолюдський і соціальний простір для буття національного характеру. Для «маргінальної» української літератури, яка розвивалася в лоні «великої» російської літератури (семантика малоросів і великоросів в ідеологічному імперському дискурсі дбає про зміцнення перевернутої структури, про що й попереджав Т. Шевченко у «Великому льосі»), на етапі національного реалізму загроза постає від російського народництва, яке спрямовувало українське мислення на соціально-революційну модель. Показово, що П. Куліш як український ідеолог цієї епохи світоглядно розходиться з анархістом Байроном, демонічна пристрасть якого почала формуватися на основі успадкованої від матері романтизації французької революції 1789—1794 років. Радикально розійшовся П. Куліш і з російськими народниками, які, розгортаючи власний варіант революційності на основі садомазохістської імперської психології, несвідомо прагнули подолати французів. Адже російський романтизм вийшов з лона байронізму, який виразив центральне для європейської епохи романтизму англо-французьке ідеологічне протистояння як протистояння консервативного принципу суспільного розвитку з революційним. У російсько-імперській психології народництва з її імітаційною природою формується несвідома потреба суперництва, яка проявляється у бажанні подолати революційних французів, або провести «кращу» революцію, оскільки французька тотально розчарувала європейських романтиків.

Українська класика формує національний варіант реалістичного роману, представленого у прозі П. Куліша, А. Свидницького, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, де відбуваються пошуки органічної для українського характеру ідеї Держави та критика перверсивної ідеї імперської Держави. Кульмінаційним завершенням української епохи реалізму є творчість Франка, а символічною «силовою точкою» розв’язання національних едіпових конфліктів — поема «Мойсей» (1905).

Прозовий синтез романтизму з реалізмом вперше потужно виявляється у творчості П. Куліша. Якщо, за словами Є. Маланюка, з Т. Шевченком пов’язаний «вибух національного підсвідомого», то з Кулішем — перше напруження «національного інтелекту»[376]. У 1860 р. П. Куліш писав: «Знать — це єдина втіха без отрути. Ось воно — щастя. Кращого нема на світі. Знати, знати й знати — ось що може наповнити душу…»[377]. Така настанова на раціоналізм визначить нову позицію у психоісторії, що адекватна в онтогенезі едіповій стадії.

З творчістю П. Куліша пов’язаний перший український роман. Давня українська література репрезентувала високі прозові жанри — повість і житіє. У контексті консервативної монотеїстичної української традиції роман осмислювався низьким жанром і не адаптувався до неї. Тому для психоаналітичної інтерпретації важливо відзначити, що означає роман як психожанр в історії літератури.

Перший великий роман «Сатирикон», як відомо, був написаний у час Римської імперії Петронієм, це був збірник новел еротичного та непристойного смислу. За версією Таціта, написав його Петроній з метою відомстити Нерону: він розповів про його розпусту, а, переславши твір принцепсу листом, покінчив з життям. Отже, у психогенезисі роману закладено процес деміфологізації героя, повернення його до принципу реальності, що означало нагадування йому про загрозливе інстинктивне начало. Розрізняючи у нашому часі роман і романтичну повість, канадська дослідниця Р. Багрій також звертає увагу на цю психогенетичну ознаку роману, який «відрізняється просуванням од героїчної та романтичної ілюзії до звичайної, буденної «середньокласової» реальності, приземленим героєм, фабулою, що випливає з характеру, деромантизуючим стилем, докладним і всебічним змалюванням реальності, зображенням характерів в усій їхній зовнішній індивідуальній безмежності»[378].

Роман Петронія, на думку П. Кіньяра, мав на меті активізувати чоловіче сексуальне бажання[379]. З цією метою і використовувало імперське суспільство романний жанр, адже сутністю імперського світу була активізація агресивних природних основ суспільної структури (сексуальності) і маргіналізація любові, оскільки маскулінізована сексуальність нарощувала загарбницьку потребу імперського суб’єкта, а любовне переживання ослабляло її. Тому «Сатирикон» виявив також сутність Римської імперії, яка культивувала хтиву сексуальність, витісняючи ніжну любов. Стратегія переваги сексуальності і зневаги любові стане головною і в російсько-імперському еросі, про що свідчить українська література, починаючи з Шевченка. Прикметно, що французьке дослідження П. Кіньяра античного еросу у праці «Секс і страх» (1948) також культивує політеїстичні ідеали імперського еросу, спрямовані проти лібідозного і монотеїстичного християнства[380].

Подаючи історію української літератури в модерністському світлі, С. Павличко однією з перших запровадила у сучасне літературознавство аналіз дискурсу сексуальності, що відкривало простір для міркувань про