Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Вежа блазнів 📚 - Українською

Читати книгу - "Вежа блазнів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вежа блазнів" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 169
Перейти на сторінку:
тягарем, відкрив очі, для того, щоб побачити перед самим носом повний комплект зубиськ чорного сторожового пса Вельзевула. Собача слина капала йому на обличчя, від смороду нудило. Лиховісне горлове гарчання паралізувало страхом. У полі зору з'явився Урбан Горн, ховаючи за пазуху обгорілий папір.

— Ні до чого ти мене не можеш примусити, хлопче, — Горн поправив на голові шаперон. — Але ти вислухаєш те, що я скажу з доброї волі. Ба навіть тому, що доброзичливо до тебе ставлюся. Вельзевуле, не чіпай.

Вельзевул не зачепив, хоча видно було, що йому дуже хотілося.

— Отож доброзичливо, — повторив Горн, — я раджу тобі, Рейневане: утікай. Зникни! Послухай поради каноніка Беесса. Бо я голову дам на відсіч, що він тобі дещо порадив, наказав, як виплутатися з халепи, в яку ти потрапив. Не можна легковажити, хлопче, порад і наказів таких людей, як канонік Отто Беесс. Вельзевуле, не чіпай.

— А щодо твого брата, — сказав Урбан Горн, — то мені безмежно шкода. Ти навіть не уявляєш наскільки. Прощавай. І бережи себе.

Коли Рейневан відкрив очі, які він міцно заплющив, щоб не бачити морди Вельзевула, що майже торкалася обличчя, у стодолі вже не було ні собаки, ні Горна.

* * *

Сидячи навпочіпки на могилі брата, Рейневан щулився і трясся від страху. Він сипав навколо себе сіль, змішану з попелом ліщини, і тремтячим голосом повторював заклинання. Усе менше вірячи в його силу.

Wirfe saltze, wirfe saltze

Non timebis a timore nocturno

Hi моровиці, ні гостя з темряви,

Ні демона.

Wirfe saltze, wirfe saltze…[159]

Чудовиська клубочилися і галасували в темряві.

Хоч Рейневан і усвідомлював ризик і втрату часу, проте дочекався похорону брата. Не дав, незважаючи на потуги братової та її рідні, відговорити себе провести ніч при небіжчикові, взяв участь у заупокійній службі, вислухав месу. Був при тому, коли в присутності ридаючої Гризельди, ксьондза і нечисленної похоронної процесії Петерліна закопали в ямі на цвинтарі за древнім вонвольницьким костеликом. І тільки після того виїхав. Тобто — зробив вигляд, ніби виїжджає.

Коли настали сутінки, Рейневан поспішив на цвинтар. Розклав на свіжій могилі чародійський інструментарій, який вдалося зібрати, як на диво, без особливих клопотів. Найстарша частина вонвольницького некрополя прилягала до вимитого річкою яру, ґрунт там трохи обсипався, тому доступ до древніх поховань був нескладним. У магічний арсенал Рейневана ввійшли навіть цвях із труни і палець мерця.

Та не допомогли ні палець мерця, ні зірвані під цвинтарним плотом борець, шавлія і ромен, ні заклинання, які він шепотів над ідеограмою, видряпаною на могилі кривим цвяхом із труни. Дух Петерліна, усупереч запевненням магічних книг, не піднісся в ефірному вигляді над могилою. Не заговорив. Не подав знаку.

«Якби тут були мої книги, — подумав Рейневан, прикро вражений і розчарований численними невдалими спробами. — Якби я мав «Lemegeton» або «Necronomicon»… Венеціанський кришталь… Дрібку мандрагори… Якби у мене була реторта і я міг дистилювати еліксир… Якби…»

На жаль, гримуари, кришталь, мандрагора і реторта були далеко, в Олесниці. У монастирі августинців. Або, що імовірніше, — у руках Інквізиції.

З-за обрію швидко насувалася гроза. Гуркіт грому, що супроводжував сполохи на небі, ставав дедалі голоснішим. Вітер остаточно стих, повітря зробилося мертвим і важким, як саван. Було десь близько півночі.

І тоді почалося.

Чергова блискавка освітила костел. Рейневан вражено побачив, що вся дзвіниця кишить павукоподібними істотами, що повзають угору і вниз. У нього на очах кілька цвинтарних хрестів заворушилися і нахилилися, одна з далеких могил сильно спухла. З мороку над яром долинув тріск розламуваних дощок труни, потім почулося гучне плямкання… А потім виття.

Коли він сипав навколо себе сіль, його руки трусилися, мов у приступі лихоманки, і йому ледве вдавалося примусити свої змертвілі губи пробурмотіти заклинання.

Найбільше ворушилося щось аж ген над яром, у найстарішій, порослій вільшаником частині цвинтаря. Того, що там відбувалося, Рейневан, на щастя, не бачив, бо навіть блискавиці не вихоплювали з мороку нічого, крім розмитих форм і силуетів. Але неймовірно гострими відчуттями Рейневан завдячував слухові — товариство, що розбушувалася поміж старих могил, тупотіло, гарчало, завивало, свистіло, лаялося, та ще й клацало і скреготав зубами.

— Wirfe saltze…

Якась жінка тонко і спазматично зареготала. Якийсь баритон уїдливо пародіював літургію меси під супровід дикого гигикання решти. Хтось бив у бубон.

Із мороку вибрів скелет. Трохи покрутився, тоді присів на могилу, та так і сидів, обхопивши схилений череп кістлявими руками. Невдовзі поруч із ним вмостилася кошлата істота з величезними ступнями. Ці свої ступні істота взялася самозабутньо чухати, при цьому зойкаючи і постогнуючи. Замислений кістяк зовсім на неї не зважав.

Поруч пройшовся мухомор на павучих ногах, а за ним незабаром прочалапало щось, що виглядало достоту як пелікан, проте замість пір'я мало луску, а його дзьоб був повний гостроверхих зубів.

На сусідню могилу заплигнула величезна жаба.

І було там ще щось. Щось, що — Рейневан міг заприсягтися — весь час за ним стежило, не зводило з нього очей. Воно було повністю сховане в темряві, невидиме навіть при світлі блискавок. Але, уважно придивившись, можна було помітити очі, що світилися, немов спорохнявілі пеньки. І довгі зуби…

— Wirfe saltze, — він сипонув перед собою сіль, якої залишалося вже небагато. — Wirfe saltze…

Зненацька його увагу привернула світла пляма, що повільно рухалася. Рейневан стежив за нею, дочікуючись наступної блискавки. Коли зблиснуло, він, на своє здивування, побачив одягнену в білу похоронну сорочку дівчину, яка зривала і складала в кошик лапату цвинтарну кропиву. Дівчина його теж помітила. Трохи повагавшись, підійшла, поставила кошик. Вона не звернула ані найменшої уваги ні на заклопотаного скелета, ні на кошлате створіння, яке щось виколупувало між гігантськими пальцями величезних ступень.

— Для задоволення? — запитала вона. — Чи з обов'язку?

— Е-е-е… з обов'язку… — він подолав страх, зрозумів, про що вона його запитала. — Брат… Мого брата вбили. Він тут лежить…

— Ага, — вона відкинула волосся з чола. — А я тут, бачиш, кропиву збираю…

— Щоби пошити сорочки, — зітхнув він через якийсь час, здогадуючись. — Для братів, зачарованих у лебедів?

Вона довго мовчала, потім сказала:

— Дивний ти. Кропива для полотна, що так то так. На сорочки. Але не для братів. Я не маю братів. А якби мала, я б ніколи не дозволила їм надягти такі сорочки.

Вона гортанно засміялася, побачивши його вираз обличчя.

— Для чого ти взагалі з ним теревениш, Елізо? — проговорило оте зубасте, невидиме в темряві. — Чи тобі не шкода отак марнувати зусилля? Вранці пройде дощ, розмиє ту

1 ... 37 38 39 ... 169
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вежа блазнів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вежа блазнів"