Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

— Редактор приходить о десятій.

Позирнув на годинника: за десять хвилин восьма.

— А як його звуть?

Сказала і зразу ж:

— А ви на практику?

— Хіба на нас написано? — я жартома торкнувся свого чола.

— Здогадуюсь. Тут у «Південний Буг» приїхало дві дівчини. А ви, мабуть, в «Іскру», в молодіжну?..

«Дві? Хто ж друга? Одна — Лариса Короб. Це точно… А друга — хто?»

Перебирав у пам’яті дівчат, але не відгадав. Як їх звати, ліфтерка не знала.

Ранок сонячний, погожий. На майдані, мов голівки леггорнів, рясніють ромашки.

Посиділи з Варею на лаві, протерши росу, вийшли на широку набережну.

— Де ж ми житимемо, Юрку? — затурбувалася Варя. — Я хотіла б недалеко від тебе…

Вона притулилась до мого плеча.

— А ми поселимось разом.

— Разом?

— Видамо себе за молодят!

Варя засміялась і посварилася на мене пальчиком: не жартуй, мовляв.

— Хіба з мене поганий чоловік був би?

З Варею у нас здавна дружні взаємини. Вона відкриває мені незгоди, що виникають між нею та Віталієм, ділиться сумнівами, ревнощами, радощами… У свою чергу я довіряю Варі — без цього не могла б існувати наша дружба. На перший курс Варя прийшла ще зовсім дівчиськом. Світле волосся — в двох тугих косах, во-лошкоока, лагідна. Віталій Гайдук назвав її волошкою з полтавського жита. Досі Варя майже не змінилась. Інші дівчата роблять завивки, манікюряться, фарбують вії, брови, одне слово, цивілізуються. Почали палити цигарки. Варя ж така, як і була: проста, лагідна, сором’язлива. Тільки наче ще погарнішала: справжня волошка в пору цвітіння.

Мало хто з хлопців не закохувався в неї. Може, і в мені колись проблиснуло щось, може… Та я затявся: вродлива дівчина не покохає такого худого, носатого… Я звик на речі дивитись тверезо…

Варю любили всі. Вона ж раз і назавше уподобала Віталія. І досі носить у серці своє солодко-гірке почуття.

Ось ми йдемо поруч, гомонимо. А я знаю: думає вона тільки про Гайдука.

— Варю! — потяг її за рукав, помітивши під акаціями газетну вітрину.

Професійна звичка газетярів — насамперед дивитись на підписи статей, шукати знайомі прізвища. Цю азбуку я вже визубрив.

Глянув — не може бути? Ще раз глянув. Замальовка «Дівоча комуністична». Підпис — Ольга Бояренко.

«Невже доля? Може, так і повинно бути? Ти ж хотів Цього!»

Дуже хотів.

І сталося!..

Зиркнув спідлоба на Варю, та жодного слова не мовив. Не мовив, бо навіть од неї ховав свою таємницю. Варя не помітила нічого, не здогадалась, який весняний грім пронісся за одну мить в моїй душі! А я враз повес-нів, перемінився, оновився — і побачив молочний розлив ромашок на тому березі, ніби там хтось розіслав білити сувої полотна, і рожеву хмарину, схожу на фіранку, що зачепилася за кватирку небесного вікна — сонця…

Весело, світло і розлого сяяли води.

«Оля, Оля», — шепотіли вуста.

Ніколи не забуду тієї ночі. Заплющу очі — карнавал, веселкові огні на пухнастих ялинках, музика… Тієї новорічної ночі я вперше побачив Олю.

На студентський новорічний бал ми з Віталієм Гайдуком запізнювались.

Біля центрального університетського входу юрбувало студентство: шуміло, тупотіло від холоду ногами, грюкало в двері, та вони — важкі, масивні — не піддавались.

У гурті ми зустріли Ларису Короб, а з нею невеличку, вродливу дівчину в котиковій шубці. Не так, може, вродливу, як симпатичну.

— Не пускають, — пожалілась Лариса. її веснянкувате обличчя було по-дитячому розгублене.

— Запрошень не дістали?

— Що ті запрошення! Хто прийшов раніше — навіть без них пройшов, а ми… На п’ятнадцять хвилин затримались, і вже…

Я з цікавості покосився на Ларисину подругу. Ні, вона не симпатична, вона просто мила!.. Чомусь одразу ж закортіло допомогти цій невідомій, тим паче що Лариса обмовилась:

— Про мене Семене… Я не дуже й хотіла на цей вечір, та Оля… Знайомтесь, хлопці, — моя землячка, наша заочниця. У другому семестрі вчитиметься на стаціонарі, в третій групі… Оля ще ніколи не була на великому студентському карнавалі…

Пропустили перед себе дівчат і, працюючи ліктями та плечима — голови в такій ситуації найменш потрібні, — спробували пробратися до дверей. Легко сказати: пробратися. Тиснуть же вражі сини й дочки з усіх боків. Ми теж тиснемо, напираємо і наступаємо. Теж не ликом шиті.

Аж ось хтось голосно загукав:

— Кореспондента пропустіть, кореспондента!.. Дайте дорогу!..

Кореспондентом був я.

Коли ми в Кіровоградській області збирали кукурудзу, мені випала ноша спецкора університетської багатотиражки. Побував я майже в усіх селах, на всіх полях, де працювали студенти. З багатьма хлопцями я вітаюся, хоча не знаю ні їхніх прізвищ, ні імен. Та чи й утримаєш у пам’яті всіх: в університеті тисячі студентів!

— Дорогу пресі!..

Крик почули, і нас проштовхнули до дверей. Та вони були забрані на ланцюжок. На щастя, по той бік стояв знайомий дружинник. Йому теж крикнули з гурту, що я кореспондент і хай мене конче пропустять. Дружинник розчинив навстіж двері — і за нами радісно-збуджено повалило все товариство, вся чесна братія…

— От що значить знаменитість! — підморгнув мені Гайдук уже у вестибюлі.

О честолюбство! Хто здатен встояти перед твоїми оманливими чарами? Мене зворушили слова Віталія. Може, тому, що їх чула Оля.