Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Концерт уже скінчився. Ми блукали довгими, як кукурудзяні гони, коридорами, в очах майоріли стрічки, прапорці, повітряні кулі, рябіло від штучного сніжку…

Стіни рясніли лозунгами:

«Учасників новорічного вечора без усмішок вважати недійсними».

«Погода на сьогодні: дощ — конфетті, хуга — серпантин. Температура сто градусів тепла, дружби і веселощів».

«Сміх на вечорі не відміняється»…

В актовому залі танцювали. Посередині переливалася вогнями висока ялинка, заквітчана і закосичена, як молода на весіллі. Грав духовий оркестр.

Поглянув на Олю. Без шубки, в білій нейлоновій кофтині, крізь яку просвічувались гарні, наче виточені, руки, шия і крайки тугих, ніби недоспілі яблука, грудей, Далі цнотливо прикритих від наших безсоромних очей, У чорній до колін спідниці,— вона здавалась дівчинкою-Десятикласницею… Русяве волосся викладене у вінок, личко миле, очі якісь мерехтливо-мінливі — блакитні чи сірі: не вловиш одразу. Тримається невпевнено, боязко…

Ми ще не встигли отямитись, а до неї вже ступив Артур Колар, запросив у танок. І де він узявся?

Мене шпигнуло колючкою. Ох ці іноземці. Такі нахабні! Волосся — по самі плечі, штани з клеймованими латками, грошей — мабуть, кури не клюють, дівчат розбещують. Не всі, звичайно. Є й серед них, як каже Грицько Розбишака, порядні антропоси, гомосапієнси. І до Артура досі я не мав претензій. Свого часу навіть знайомився з ним і просив привезти з-за кордону фломастери — хотів подарувати їх своєму товаришеві, з яким колись мріяли про художній інститут. Артур робив деякі послуги хлопцям. Звісно, мав від того певний зиск, бо привезені речі перепродував дорожче, ніж коштували вони в нього на батьківщині. Оскільки були вони дефіцитні, а ще модні — ми не дуже ремствували. Тепер я кляв Артура за безсоромну пику, а себе — за селянську незграбність. Якби я міг зважитись і попливти по колу… Ні, не вийде. Танцюю вкрай погано. Запросити тендітну милу істоту… Боже збав! А як наступлю на ногу?

Віталій танцював також. Йому простіше: вродливий, компанійський. Підійде до дівчини, поведе циганськими бровами — і…

Лариса торкнулася мого ліктя:

— Кавалере, ходімо?

Лариса своя. З нею не страшно спекти рака. В танці вона похвалила мене:

— З тобою легко танцювати.

Я ж певен: танцюю кепсько. Мені ще ніколи не вдавалось розгадати таїну перебору ніг — скільки ступати сюди, скільки туди. Не допомагало навіть знання тексту пародії на танго: «Два кроки — наліво, два кроки — направо, крок вперед і крок назад…» Тупав, як стара шкапа, знав: якщо грає музика — не повинен стояти стовпом, навколо танцюють, і я мушу вдавати, що роблю це. Заводив партнерку все далі в гурт — боявся, щоб ніхто не подивився на мої ноги. Хто гляне, одразу збагне, який я профан. А ще чого доброго й зарегоче на весь зал: дивіться, у нього є сириця в колінах!..

На лобі виступив піт.

Музика стихла. Ми знову зібралися разом. Я шепнув Віталію:

— Оля… Що за диво, правда?

— «Средь шумного бала, случайно…»

Оголосили вальс. Я помітив, Артур знову зиркає на Олю, як кіт на сало. Уже йде до неї. Ну й нахаба!

— Віталію, дорогий, виручай. Запроси Олю!

— А ти?

— Боюсь!

— Віслюк, — цілком слушно зауважив Віталій, але тільки-но Артур наблизився до Олі, повів її в танок.

Пішла легко, плавно…

Я торжествував!

…Що б його зробити приємного? Треба пригостити дівчат цукерками. Стривай, але ж гроші в пальті!.. Побіг до гардероба. Дехто зодягався і виходив — переважно парами. І тут, у підвалі, біля об’яви: «Если хочешь, чтоб девушка любила до гроба, займи ей очередь у гардероба», я зіткнувся з Варею Ремез.

— Юрію, ти теж додому? — погляд у неї сумний-сумний.

— Я…

Хотів сказати «ні» — язик не повернувся. Кинув на об’яву про гардероб та чергу і закінчив нещиро:

— …Додому.

— Ходімо разом?

Вийшли на подвір’я.

Яка краса! Ніч тиха. Снігом устелені тротуари, біліють у сутінках каштани, тополі… Ще й зверху пороша сиплеться.

Та сприймав цю красу лише я.

— Існує повір’я, — озвалась похнюплено Варя, — як зустрінеш Новий рік, таким він і буде…

— Ти погано зустріла?

— Щось журба найшла.

Світять ліхтарі. Від їхнього світла сніг здається блакитним, мерехтливим, як Олині очі. А Варя:

— Він не любить…

— Віталій?

— Невже не бачив мене? — Варя була в полоні своїх думок. — Якби любив, шукав би на вечорі. А він танцював з якоюсь дівчиною… І так на неї дивився…

«Варя нас бачила», — майнуло в голові.

— Як я ревнувала!..

— Варю, ти просто дурненька. Віталій нікого не любить… — Випалив і збагнув, що передав куті меду, не так висловився, як думав. — Крім тебе, — поправився.

У ці хвилини я вирішив підтримати Варю, розвіяти гнітючий настрій, бо сам був веселий.

У Вариних зіницях спалахнула жарина надії.

А пороша сіялась, сіялась, а сніг голубів, мінився, наче Олині очі…

Тут, у Південнолиманську, я зустрів Олю теж випадково.

Вона збігала сходами обласного адмінбудинку вниз, я підіймався вгору.

— Таки тебе крила носять по білому світу, Юрію, — мовила вона замість привітання, натякаючи на моє прізвище. — Бач, дорога твоя під хмари в’ється, — кивнула на верхні поверхи.

Хоча я вже й знав,