Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

- Я розумію, - киваю, бо й сама не маю особливого бажання обідати у їхній компанії.

- Це добре. Тому що я тебе люблю. А їх знати не хочу. Мені їхні дебільні розмови — ось де сидять, — вона проводить рубом долоні по горлу, але вже за кілька хвилин відпускає ситуацію. Це одна з її сильних сторін – не тримати довго зла та образи. Переступати через те, що трапилося, і йти далі. - Увечері сходимо кудись? Не хочу сидіти вдома.

- Ееемм ... - запинаюся, нервово хапаючись за ремінець сумки. Нігті впиваються в коричневу шкіру, — Рой покликав мене ввечері до кінотеатру за містом. Я запросила б і тебе, але щось мені підказує, що ти не підеш.

Почуття провини перед нею душить. І хоч я не зробила нічого поганого, але почуваюсь якось неправильно.

- Не піду, - підтверджує Тара і зітхає. - Гаразд. Вигадаю щось інше. А ти добре проведи час. Рой хоча б не козел, на відміну від інших.

Застебнувши сумку, вона встає, коли починає дзвонити дзвінок на урок.

- Ти не образилась? – з побоюванням уточнюю я, встаючи слідом.

Тара вигинає брову і чіпляється за мій лікоть.

- Ні звичайно. Ти ж не ображалася, коли я тусувалася з Кевіном вечорами.

Не ображалася? Я чудово розуміла, що їм потрібен був час наодинці. І рада, що Тара теж це розуміє.

Видихаю, вкотре радіючи, що вона в мене є. Тара набагато сильніша за мене. У всьому. Напевно, тому я так сильно її люблю.