Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Тож мусив Бог створити Адамові іншу, слухнянішу жінку. Вийшла тихою, але не надто розумною. Ця нещасна скуштувала заборонений плід, і так сталося падіння. Тоді й був запроваджений закон. Як кара за гріх.

Проте Ліліт і всі схожі на неї істоти належать до світу, що існував до гріха. Тому людський закон їх не стосується, на них не поширюються людські правила й заборони, у них немає людських сумлінь і сердець, вони не проливають людських сліз. Для Ліліт гріха не існує. Той світ — інший. Людському оку він може здатися дивним, наче накресленим тонкою лінією, все там — прозоре й легке, тамтешні істоти здатні проходити крізь стіни й предмети, а також одна крізь одну; між ними немає таких відмінностей, як тут між людьми, що закриваються в собі, наче в щільній бляшанці. Там усе інакше. Між людиною і твариною також нема великої різниці, хіба що вигляд, бо люди там можуть мовчки розмовляти з тваринами й розуміти їх. А ангелів можна побачити. Вони літають, як лелеки, і часом сідають на дахи будинків — так, там теж є будинки.

Нахман прокидається, йому аж у голові гуде від образів. Встає, похитуючись, дивиться на Єнту. Трохи повагавшись, торкається її щоки — вона ледь тепла. Зненацька його охоплює страх. Вона читала його думки, бачила його сон.

Єнту будить скрипіння дверей, і вона повертається до себе. Де вона була? В цьому напівмаренні їй здається, що вона не зможе знову стати на тверду дерев’яну підлогу цього світу. Ну й добре. Тут краще, часи плутаються, накладаються. Як вона колись могла вірити, що час спливає?   Ч а с   с п л и в а є!   Це смішно. Тепер очевидно, що час крутиться, наче спідниці танцівниць. Наче вирізана з липового дерева й запущена на столі дзиґа, до якої прикуті очі дітей.

Вона бачить тих дітей з рум’яними від тепла щоками, з напіврозтуленими вустами, зі шмарклями під носом. Ось малий Моше, ось Ціфке, яка невдовзі помре від коклюшу, а ось Янкеле, малий Яків, і його старший брат Ісаак. Малий Янкеле не може стриматися, швидким рухом штовхає дзиґу, а та заточується, як п’яна, і падає. Старший брат розгнівано відвертається від нього. Ціфке заходиться плачем. На те все з’являється батько, Лейб Бухбіндер, сердитий, що його відривають від роботи, хапає Янкеля за вухо і мало не піднімає над землею. Потім тицяє в нього вказівним пальцем і сичить крізь зуби, що Яків іще дістане по заслузі. На мить западає тиша, а потім за дерев’яними дверима Яків починає кричати, і кричить так довго, що цього несила витримати, тож Лейб, аж червоний від гніву, витягує малого з комірчини і кілька разів б’є його в обличчя. Так сильно, що дитині з носа бризкає кров. Лише тоді батько відпускає хлопця й дозволяє йому вибігти з будинку.

Коли малий не з’являється на ніч, починаються пошуки. Спершу шукають жінки, далі приєднуються чоловіки, нарешті ціла родина й сусіди ходять селом і випитують, чи ніхто не бачив Якова. Доходять аж до хатин християн і там теж питають, але ніхто не бачив хлопчика з розбитим носом. А село називається Королівка[72]. З висоти воно нагадує трипроменеву зірку. Тут народився Яків — ось там, у кінці села, де й далі живе брат його батька, Яків. Єгуда Лейб Бухбіндер з родиною приїхав сюди з Чернівців, на бар-міцву наймолодшого сина свого брата, а за одним разом — побачитися з родиною. Прибули вони ненадовго, через кілька днів уже мусять вертатися до Чернівців, куди переїхали кілька років тому. Родинний будинок, у якому вони зупинилися, невеликий, усі там не поміщаються. Поруч із ним — кладовище, тож усі гадають, що він побіг туди і сховався за мацевами. Але як його тепер знайти, отаку малечу, навіть із допомогою місяця і його сріблястого світла, що заливає село? Рахель, мати хлопця, вже знесилена плачем. Вона знала, що так усе закінчиться, якщо чоловік-тиран не припинить лупцювати Якова. Вона це передбачала.

— Янкелю! — кричить Рахель, і в її голосі бринять істеричні нотки. — Дитини нема, що робити? Ти його вбив! Власного сина вбив!

Вона хапається за пліт і трясе ним, аж доки вириває із землі.

Чоловіки побігли вниз до ріки, розлякуючи зграйки гусей, що паслися на зарінку. Ще довго за ними гналися дрібні білі пір’їнки, аж доки не вляглися відпочити в їхньому волоссі. Решта чоловіків помчали на православне кладовище, бо знали, що хлопець іноді туди ходить, на дальній край села.

— В ту дитину вселився демон, дибук. Тут, біля цвинтаря, їх хоч греблю гати. Один точно в нього вскочив, — повторює батько, вже й сам наляканий. — Я дам йому прочуханки, хай лише повернеться, — додає швидко, щоб приховати свій страх.

— Що він зробив? — питає схвильовану Рахель брат Єгуди Лейба Бухбіндера.

— Що зробив, що зробив… — передражнює його жінка, збираючись із силами, щоб остаточно вибухнути. — А що такого він міг зробити? Це ж дитина!

На світанку ціле село вже на ногах.

— Żydom zginęło dziecko[73]! У жидів пропала дитина! — перегукуються ґої..

Беруть кийки, палиці, вила і вирушають — ніби назустріч якійсь армії вовкулак чи цвинтарних чортів, на бій з підземними карликами, що викрадають дітей. Хтось радить іти до лісу, за село, до Княжої гори. Туди він міг утекти.

Близько обіду кілька шукачів стають біля входу до печери — він невеликий, тісний, страшний. Схожий на жіночий дітородний орган. Ніхто не хоче туди йти — це так, наче повернутися в утробу.

— Туди він не поліз би, — переконують один одного. Врешті-решт хлопець із вицвілими очима, якого кличуть Бересь, наважується. За ним досередини входять іще двоє. Спочатку зі щілини чути їхні голоси, потім вони тихнуть, ніби просочившись у землю. Через п’ятнадцять хвилин блідоокий виходить із дитиною на руках. Очі малого широко розплющені, перелякані. Він гикає від плачу.

Усі три промені села-зірки ще кілька днів пліткують про ту подію, а гуртик підлітків у строгій таємниці, як то буває в такому віці, починає досліджувати Яковову печеру.

До кімнати, в якій лежить Єнта, входить Хая. Нахиляється над нею, уважно дивиться, чи не смикнуться повіки, чи не ворухнеться якась жилка на