Читати книгу - "Вогонь і кров"

Потім я вдягав шолом, підперезувався та йшов до окопів, де вже кипіла діяльність. Тут розподіляли або планували роботи, там перевіряли пости, а офіцер із сержантом окопної служби обходили кожен кутик траншеї. Хтось із солдатів копав окоп, хтось працював молотком, хтось носив речі, інші сиділи біля своїх нір на сонці та штопали одяг або чистили зброю, а були й такі, від кого видно було тільки цвяховані підошви чобіт; вони лежали у своїх бліндажах, мов хлібці в пічці, та відпочивали від нічного чергування. Майже у всіх юні, худі, проте засмаглі обличчя та ясні погляди. Після запровадження протигазів, довгі бороди, які багато хто, можливо, носив із благочестивих спогадів про своїх дідусів у 1871-му, тепер зникли, і вузькі, чітко окреслені обличчя під напівтінню масивних шоломів, більш пасували до тієї справи, якою ми тут займалися. Важко уявити собі штурмовика, який носив би таку гриву.

У цей час з’являлися командири, офіцери генштабу та спеціалісти. Сапери натягували колючий дріт, фельдшер обходив вбиральні, уповноважений офіцер перевіряв протигази, респіратори та фільтри. З усіма цими людьми треба спілкуватися; якщо з ними разом старші за званням, то їм треба відрапортувати і провести їх до сусіднього сектора. Так що ранкові години пролітали доволі швидко.

Також я частенько навідувався до командира сусідніх взводу та роти, з якими мене пов’язували ще давні спільні спогади. Після великих втрат щоразу з’являються нові обличчя, але у той самий час і старі знайомі, які отримали поранення, повертаються назад із лазарету. З ними почуваєшся ніби вдома, навіть якщо вони теж живуть у бункері з дводюймовим дахом над головою. З ними я не лише обідав у лотаринзьких селянських хатах, пив у фландрських шинках або сидів за барними стійками десь у Брюсселі; я також міг спостерігати за ними там, де людина є тільки тим, що у неї всередині. Я бачив, як вони довгими днями лежали у своїх окопах, або в дивовижні та збуджені моменти перед наступом, коли весь світ мерехтить і витанцьовує неймовірними червоними вогниками. Я бачив також, як дехто з них отримував поранення, так що його треба було витягати з поля, і він знав, що може загинути будь-якої миті. Кращого випробування годі собі уявити.

Так, ми пов’язані через переживання, працю і кров — що може бути міцніше? Серед них були чудові хлопці, деякі мовчазні та спокійні, інші хвалькуваті та елегантні, неначе вони торкаються окопної багнюки тільки в рукавичках, треті грубі та агресивні, так що їх можна уявити собі тільки серед чоловіків — але за всіма ними ховалися одна й та сама мужня сила. Тому розмови тут велися теж переважно прості й лаконічні; нам не потрібно було багато слів, аби порозумітися.

І коли я замислююся про оточення, в якому перебуваю тепер, багато років потому, — між вискочками на службі, офіцерами тилу, літераторами в прокуреному кафе — я думаю, що ще півроку — і я продам усі свої пожитки, аби поїхати в Конго або в Бразилію, або в будь-яку іншу місцину, де природа ще не підкорена людині. Там ще триває війна, якою вона має бути: така, що виховує чоловіків та знову повертає цінностям їхнє значення, яке вже майже забуте.

Тим часом сонце стояло в зеніті над окопами, від чого ставало спекотно і навіть задушливо. Ходіння туди й сюди втомлює, і я засумував за своїм бліндажем, який залишив далеко позаду. Тож я вертався назад через мішанину закинутих, прокладених уздовж і впоперек тунелів. Тут не так і просто знайти дорогу; для цього треба мати чуття, яке набуваєш тільки з часом. Нарешті мені це вдавалося, я допивав холодну каву, яка ще залишалася зранку, та з’їдав трохи хліба. Потім я стелив покривало у великій вирві біля бліндажа, щоб погрітися на сонці за пообіднім відпочинком, хоча і був ризик, що за раптового обстрілу мені доведеться рятуватися втечею у геть негодящому костюмі. Оскільки незабаром ставало дещо прохолодніше, я повертався за свій стіл та брався за вивчення товстої теки, в якій були різноманітні циркуляри, листи та накази, що регулювали внутрішній розпорядок та сполучення з командними пунктами. Цю теку привозили зранку з польовою кухнею, а ввечері її треба було відіслати назад.

Потім я з усім затишком займався своїми справами, читав або розважався часто геть дитячими іграми на кшталт полювання на мишей, щоб убити час до вечірньої зорі. Так, наприклад, я виставляв декілька порожніх пляшок, мов кеглі, і потім намагався збити їх англійською гранатою Міллса, так що при кожному потраплянні вони дзвеніли, наче розбита вітрина. Або ще я робив з пороху, запалу освітлювальної ракети та паперу маленькі петарди. Коли вони бухкали надто гучно, вічно мовчазний Шюддекопф, як розбуджений кріт, із докором висовував свою голову з бункера, де він намагався поспати після обіду.

При заході сонця, коли важкі снаряди розривалися десь у тилу і над хмарами пилу між позиціями кружляв останній літак, я робив короткий обхід окопів, у яких починало прокидатися життя. Брязкав посуд, і підіймалися перші нічні пости. Тепер ми говорили тихіше та обережніше, не тому що нам щось загрожувало, а тому, що до цього часу пильність була вже в нас у крові. Все було в порядку; я прямував назад до бліндажа, щоб написати вечірнє зведення.

Час повідомлень тут був зручним. На інших позиціях ми мусили щоденно надсилати чотири зведення, у тому числі два вночі. Я згадав про одного старого вояка, який особливо дратувався через це. Зараз він вже кілька років в англійському полоні. Одного разу вночі він сів та записав: «Від неприятеля нічого нового. Тільки гарчить кулемет. У бліндажі командира роти тихий дзвін келихів».

Коли ставало так темно, що годі розрізнити навіть стіну окопу, з’являвся Шюддекопф із мискою. Часто дорогою він потрапляв під вогонь, але все ж він жодного разу нічого не розплескав, адже належав до тих, кого цим неможливо збентежити.

Після вечері я підіймався на дах бліндажа, біля якого чатував вартовий, і ще раз вдивлявся в темну далину. Танець трасуючих куль був у самому розпалі, бухкав кулемет, і рій куль гостро та різко свистів у траві. Траншеї наповнювалися людьми, що кудись бігли; ніч загрозливо нависала над землею. За старою звичкою, я шукав у небі мого яскравого друга, Оріона — що ж, сподіваюся, що побачимося знову вже взимку. Я ішов униз, лягав на лавку, падав на солом’яний матрац і натягував покривало на голову, щоб захиститися від землі,